Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Невидимі звірі приходять до місця народження світанкової зорі, не залишаючи на снігах жодного сліду — останній із звірів дбайливо підбирає кожен відтиск волохатих лап і ховає їх до невидимої, розмальованої айстрами торби, — щоб ніхто зловісний чи заздрісний не відшукав місця, де достигає зоря. Звірі всідаються колом і побожно мовчить.
Так теж повинно бути.
Це відбувається щоночі, уже багато років: один і той самий світанковий плід достигає в одному і тому ж місці, оточений щебетом прозорих птахів, укутаний мовчанням прозорих звірів. Потім наступає мить, коли і птахи замовкають, лунає соковитий тріск, плід плавно відділяється від вічного коріння і повільно підіймається вгору. На білому тлі снігів проступають перші тіні, а потім їхні маленькі володарі: сороки, снігурі, синиці. І звірі також стають видимі. Вони повертаються додому. Перед кожною норою або лігвом останній з них кладе по парі слідів — наче капці перед входом до людського житла; тут є сліди ведмедів і вовків, лисиць і зайців, оленів, лосів, сарн, — а порядкує слідами весела руда білка.
Якусь годину звірі сплять, а потім прокидаються, взуваються у сліди, вмиваються палахкучим ранковим снігом і розходяться кожен у своїй справі.
А вранішня зоря підіймається все вище. Тепер її дозволено бачити всім, навіть лихим і нещирим людям. Птахи годують пташенят, звірі годують звірят, люди годують люденят. Потім сніданок закінчується, наступає день, а вдень нікому нічого не страшно. Навіть полохливі зайці — і ті сміливіше зиркають на поважних, з інеєм на шерсті, вовків.
Потім вечоріє. Ви ж пам'ятаєте, яким щемливим світлом сочаться хмари на заході, як голосніше починає скрипіти сніг, а дітлахи — замислюються?
І тоді всі звертають увагу на вранішню зорю, котра тепер стала вечірньою.
Як же ти змінилася, зіронько!
І ми народжуємося, відриваємося від свого коріння, летимо крізь невидющість і забуття, а той, хто побачив нас надвечір, вражається разючій переміні, — так, ніби політ минає безслідно.
Тим часом ніч густішає, заростає непролазними хащами і десь далеко в них, втомлено зітхнувши, починає ворушитися коріння, видобуваючи з себе один і той самий, але вічно новий плід.
Туди сходяться звірі, злітаються птахи, але ніколи не було й не буде жодної людини; може, тільки найчистіші серцем відчують, як у незвіданих глибинах зринають і зримішають сполохи.
І в цьому теж премудрість Моя.
Уже не кричиш: «А чим я завинила перед Тобою?» Безмовна, як світло місячне, так само ллєшся до власної кімнати, вкутуєш собою речі, меблі, книги. Денний пил на них не заважає тобі. Дихаєш рівно, трохи презирливо. Убога царівна, божевільно багата жебрачка, яка заснула, стискаючи в руці шмат черствої скоринки, а на зап'ясті, вузькому і білосніжному, палає браслет зі щирого золота.
Уже не повторюєш: «У чому ж тоді премудрість Твоя?» Моя премудрість у тому, як ти лежиш і сяєш, мов вологе місячне проміння; у тому хлібі, що затиснула твоя долоня, і в тому золоті, яким засвідчено святість цього жесту. І багато ще в чому Моя премудрість.
«Світе тихий, ласкавий, лагідний, хоч ти мене порятуй», — уже не кличеш і світу; він стомлено заснув поміж твоїх грудей, і для нього теж вистачає твого проміння, Моя неслухняна доню.
Кав'ярні порожні і прохолодні, кам'яна підлога посипана трачинням, але непідметена; на білих столиках ночують порожні пляшки з-під пива і забутий капелюх. В одній з філіжанок залишилося трохи кави, у решти тільки гуща на дні, а одна смердить поганим квітковим одеколоном, злощасною втіхою безпритульних. Товстий гарний пітон дрімає близько, пригорнувши високий червоний табурет, який удень обертається. Пітон підводить голову, його карі очі чисті і печальні, бо він теж безпритульний і, мабуть, також боїться смерті, тому що на шиї, якою він, власне, є сповна, гойдається годинник з червоною секундною стрілкою.
Пітон не знає української мови. У нього роздвоєння особистості. Він вважає себе Піфією.
— И дионисическое искусство также хочет убедить нас в вечной радостности существования: но только искать эту радостность мы должны не в явлениях, а за явлениями…
Голос у нього хрипкий і прокурений, як у Троцького. Чоловік сідає за столик поруч, кладе коробку «Біломору», дає цигарку пітонові і клацає запальничкою. Удав вдячно заплющує очі, глибоко затягується.