Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Другий краєвид — це старе європейське місто, у якому все відбувається своєчасно. Сніг паде першого грудня, а вулиці підмітають о шостій ранку протягом останніх трьох століть, з перервами на війни і чуму; місто має власне місце в історії, це місце над місцями — з пахощами кави, які прокидаються вкупі з громадянами. Чужі не розуміють мови міста, але слухняно блукають її вузькими, більше схожими на галереї, вуличками, прислухаються до переконаності, що зростає в привезених здалеку серцях, а вона проголошує: це місто заради міста, самодостатнє, як вітражі і дерев'яні кораблі, і чужинцям тут нема чого робити. Безробітні, як хмари, що пахнуть лавандовим маслом, чужинці тиняються від кав'ярні до кав'ярні, а місто, одвіку хворе на математику, еманує самодостатнє самоусвідомлення, не звертаючи на чужих уваги, потрібної їм хоча б для того, щоб переконатися в реальності цигаркового диму.
Сонце і вітер заливають білий храм Трапеції Сніжної, над яким розкошує синє море з хмарами на хвилях; сиплються черешневі пелюстки, а між пахощами лаванди і ладану, в димі убієнних квітів літають бджоли, приказуючи: «Уже призабуті, прив'ялі в пам'яті, як переламані навпіл стебла полину, о, дивнозвучні чужинців імена; здалеку, з несамовитості світяться ваші прокляті, вічно засмучені, хворі й покірні серця в нашу волю без-божну і перевагу…»
Він і вона сидять у старій альтанці, ховаючись від стрункого дощу, який розпочався одразу ж по церемонії; далі, за катедральним собором, скрегочуть і плачуть трамваї; далі, на горі Ласки цвітуть черешні і ціла гора вкрита білосніжними заметами. Струми дощу затуляють вхід до альтанки, а мокрий рудий пес їсть молоду зелену траву, і ті двоє вже готові до польоту, а руки їм пахнуть м'ятою.
А ввечері довго не зачиняються букіністичні крамнички, запилюжені кімнатки з дверми у навскісний натовп, ці крихітні букінґемські палаци.
Ні, місто не має власної назви, його робітники блукають або сидять, склавши руки, його цементові заводи німують, а небо над ними без їдучо-жовтого диму здається чужинцям ненатуральним.
А ось іще один пейзаж. І це — пустеля, безмежна як дитя або місто, і так само — пастка. Шарудить дрібнесенький м'який, мов дівоче волосся, пісок; сума часу, втілена розгонистим жестом. Ніби збиткуючись над подібними міркуваннями, з одного можливого краю пустелі в інший летить зелений метелик, тягнучи за собою східний вітер на тоненькій ниточці мелодії аль-ісфаган. Мабуть, це приручений метелик, хочеться прошепотіти приреченими, потрісканими вустами. Хтось із нас першим бачить руку, котра поволі попускає павутинку мелодії далі, метелик підіймається вище, і видно, як у незримій воді торкаються зорі та пустельники, що стали безсмертними. Вітер є вітром для пустельників, самітники залишаються самітниками для вітру, але всі вони — і зорі — перебувають у пустелі, жовтій, чорній і білій, власне, прозорій.
У нічому перебувають зорі, самітники і вітер зі сходу, отож, їх навіть немає насправді і міріади інших речей та явищ складають одну пустелю, котрої нема.
Кінець першого концерту
Концерт № 2 («Сніжний»)
Мармурові мужі ніколи не довідаються про рівновагу старості: невидющим і холодним не дано осягнути постійно гинучої новизни того, що зберігає пам'ять. Рухливі голоси срібнотілих жон завжди звучатимуть в одно з непорушними голосами живих зелених вакханок, котрі звідали класичний смак крові приреченого на вищість. Чоловіки і жінки злягатимуть у пухнастих снігах, на очах у Того, Хто Сам є втіленням найсвятішої цілісності; і Він кружлятиме довкола них, як одна з післяосінніх квіток, що увечері сходять над планетою.
Як звертається планета до короля, свого сина?
«Сьогодні січень. Я хочу привітати тебе, синку, і забрати звідси. Ти дуже втомився», — проказує вона до негарного напівзруйнованого чоловіка.
«І am nо son of thine, for thou art a beggar, and ugly, and rags», — роздратовано відповідає король.
Вона відходить, закутавшись по очі, і очі її темно-фіалкові, а сльози гарячі як жайворонки. Мармурові мужі ніколи не дізнаються, щó може земля; вони гадають: «Земля може тільки тлін. Вона його породжує, вона його знищує. Земля — срібнотіла жона, яка відходить, закутавшись».