Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
— Нам надлежит познать, что всё, что возникает, должно быть готовым к страданиям и гибели; нас принуждают бросить взгляд в ужасы индивидуального существования — и все же мы не должны оцепенеть от этого видения: метафизическое утешение вырывает нас на миг из вихря изменяющихся образов…
Слова випливають із невеликого рота разом з димом; при світлі місяця і вони, і дим здаються ще нікому не відомою матерією новітньої шляхетності.
Уві сні ти повертаєшся на інший бік. Світ, що срібним хрестиком принишк в ущелині між твоїми персами, зсовується на білу подушку — срібне на білому; місячне сяйво, що струмує від русявих розплетених кіс нагадує старий китайський малюнок для поштового паперу. Треба написати листа. Немає туші, але є кавова гуща у філіжанках. Пітон знову поклав голову і дрімає, не випускаючи погаслої цигарки. Для того, щоб написати листа, треба обов'язково мати зразок. Бо як інакше довідаєшся, про що і кому його писати? Можна взяти хоча б оцей: «Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михайле!»
Блискавично, як одна з тих металевих спіралей, що є в будильниках, пітон розкручується і щезає. До столика підходить міліціонер, прикладає долоню дашком до блискучого козирка.
— Ваші документи.
Чоловік дістає з кишеней і кладе перед собою ще одну, непочату коробку «Біломора», складену вдвоє троячку, залізничний квиток, паспорт. З-за сусідніх столиків починають озиратися.
— Куди їдемо? — цікавиться міліціонер, гортаючи паспорт, зім'ятий, з порваною целофановою обкладинкою.
— До Львова.
Поруч регочуть.
— Але ж ти підзолив нині!
— Тобто я хотів сказати, зі Львова… до Тернополя. Ось квиток.
Міліціонер дивиться квиток на світло, потім кладе його в паспорт.
— Візьміть. Ваш поїзд буде за годину.
— Неодмінно.
Пітон визирає з-за сусіднього столика. «Пішов?» — питає очима. Чоловік ствердно хитає головою. Тоді пітон повертається на своє місце під табуретом. Його луска міниться в місячному сяйві як багато-багато ювілейних карбованців із зображенням Л. Толстого.
— Уединение избавляет нас от необходимости жить постоянно на глазах у других и, следовательно, считаться с их мнениями, — хрипить удав, негайно засинаючи.
Чоловік кладе біля нього почату коробку «Біломора», а тоді, повагавшись, і запальничку. В поїзді завжди є в кого прикурити. Навіть уночі.
Він підводиться і йде до виходу. Запалює світло на кухні, набирає з крана холодної води, тоді кидає у горня дві ложки цукру, півложки лимонної кислоти, довго розмішує, аж доки не зникне останній кристалик. Тоді зверху кидає повну ложку соди. Шипуча вода вилітає з горня, приємно обпікає горло, трохи вихлюпується на сорочку.
«У чому ж тоді премудрість твоя?» — думаєш ти, розплющуючи очі. Місяць саме сховався за сусіднім будинком і через це ти прокинулася. Чоловік стоїть посеред кухні з порожнім горням у руці, тихенько наспівуючи:
— А де вони не панують? — уголос перепитує чоловік.
І в цьому теж Моя премудрість.
Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася тепер? Це Я питаю отак, всевідаючий, всепрощаючий. Це Я шукаю тебе в лісах і ярах, де стежки позаростали лілеями, де птахи розмовляють відомою тобі і Мені мовою, — але не про нас. Чи ти пішла з мавками? Вони вдягнули на тебе смарагдовий вінок, і Я, всевидющий, не помічаю тебе в різнотрав'ї. Чи годуєш з руки оленят, а їхня мама вдячно зазирає в твої сірі променисті очі? Чи бавишся між барвистих риб, які звикли радіти мовчки?
Тату, мене нема між квітів і трав, я не серед оленят, марно шукати мене у воді. Мене ніде нема, татку. Я чую твій голос, чую, як ти запитуєш, де я загубилася тепер, але твій голос — це і мій, а як можна відповісти, запитуючи? Адже ти сам створив мене такою?
Може, ти обернулася луною? і ці скелі, живі і мертві водночас, якими Я і заповів їм бути, стали твоїм дзеркалом? Чи ти — звук крапель, що лунко падають у печерах, куди ніхто ніколи не втрапить? Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася?
Ні, тату, я не пішла до печер, я не стрибаю між скель, зазираючи в очі самітним джерелам. Мене ніде нема, я тільки чую твій голос, Цей голос мій, але я не можу озватися, бо як можна відгукнутися, питаючи?