Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Авжеж, добродію, добре пам'ятаю, що бачив…
Себастян Перрон урвав його:
— Добродію, з вами зараз розмовляє не суддя, а просто людина, Себастян Перрон… Ви знаєте, хто я?
Себастян Перрон гостро й пильно глянув на професора, і той відчув, що полотніє.
— Я вас не розумію, — насилу спромігся він.
Проте Себастян Перрон, враз захвилювавшись, питав уже про інше:
— Я знаю, що у вашій клініці опікуються Амелі Таверньє, знаю, що її покалічено. Тож скажіть мені, як вона почувається. Мені доконче треба її бачити.
Професор Поль Дроп дивувався дедалі дужче.
— Добродію, я нічого не розумію. Скажіть…
— Яке це має значення? Мені треба бачити Амелі.
— Отакої! — не втримався професор. — Що мають значити ці слова про мою дружину? І яким правом, добродію, ви питаєте про неї?
Себастян Перрон уже грізно вигукував:
— Добродію, моє право найсвятіше у світі! Це право батька, який хоче бачити матір своєї дитини. Я коханець вашої дружини, Амелі Таверньє була моєю коханкою, перш ніж…
Себастян Перрон не докінчив: піднісши кулаки, нетямлячися од люті, до нього метнувся Поль Дроп.
— Паскуда! — загорлав він.
Перрон сподівався такого, тому й собі кинувся до професора. Обоє чоловіків зі стиснутими кулаками, палаючи люттю, ладні були розтерзати один одного. Але враз зупинилися.
Бо прочинилися двері, і коли Себастян Перрон та Поль Дроп обернулися, то в обох вихопився зойк:
— Ви?!
Прибулець зі спокійною іронічною усмішкою вклонився.
— Атож, добродії, це таки я.
Тим прибульцем був Жюв. Інспектор удав, ніби не помітив, що чоловіки ладні кинутися один на одного. І спершу звернувся до професора.
— Добродію, — мовив Жюв, — якщо я дозволив собі зайти до вас, хоч ви й звеліли нікого не пускати, маючи законні і цілком зрозумілі підстави відпочити, то лише тому, що я повернувся з клініки. Ваша старша медсестра просила передати, що вам негайно слід бути біля хворої. Стан пані Дроп украй тяжкий, потрібна ваша консультація: зараз ви не її чоловік, а тільки лікар.
Професор вагався, тож Жюв поклав тому ваганню край:
— Крім того, мені треба поговорити з цим добродієм віч-на-віч.
І кивнув на Себастяна Перрона. Проте той, трохи оговтавшись, не на жарт роздратувався.
— Пане Жюв, — обурився судовик, — при добродієві Полю Дропі, якому я прийшов заявити, що був коханцем його дружини, я хочу вам заявити, що звинувачую Поля Дропа в тому, що він негідник. Я звинувачую його, що він намагався безсоромно шантажувати мене, звинувачуючи у викраденні дитини моєї та Амелі Таверньє. Він вимагав від мене грошей, мовляв, тоді поверне мені сина… Я звинувачую…
— Добродію, — урвав його Жюв, — я раджу вам помовчати.
Мовилося це з таким притиском, що судовик справді вмовк. А Поль Дроп одразу, мов сновида, вийшов з кімнати, проминув коридор і опинився надворі, збираючись іти до клініки. З учорашнього вечора на нього обрушився шквал нещасть, він уже не знав, на якому світі; часом йому здавалося, що всі ті жахіття сняться. Жюв і судовик зосталися самі.
— То що? — почав Себастян Перрон.
Жюв заспокоїв його.
— Гаразд, добродію, — мовив він. — Гадаю, що я вийшов на слід, і невдовзі, схоже, зможу вас потішити… Стан пані Амелі не такий тяжкий, як я сказав професору… З іншого боку, знайти вашого сина не так і важко, як гадалося. Послухайте моєї ради: йдіть додому й чекайте. Гадаю, що години за дві я принесу вам гарну новину.
Себастян Перрон стулив долоні й розчулено проказав:
— Ех, Жюве, Жюве… Якби ж ваші слова були правдою… Два почуття крають мені душу — кохання до Амелі й любов до нашого сина. З'єднайте їх у моєму серці, що сходить болем, і я довіку дякуватиму…
Суддя аж захлинався словами. Порухом руки Жюв зупинив його, тоді і підвів до дверей і легенько штовхнув у плечі: іди, мовляв.
Сходами, що вели на горішній поверх, скрадався чоловік. Зо чверть години в нього пішло на те, щоб відкрити потайні двері, — чоловіком тим, звісно, був Жюв. Цієї ночі саме він стежив за професором Полем Дропом, проник за ним у квартиру і бачив, як хірург піднімався на загадковий поверх, з якого іноді долинали промовисті звуки й радісний дитячий сміх.
Жюв нечутно ступав східцями, вкритими м'яким килимком, а серце мало не вискакувало з грудей. Вночі він добре чув дитячий голосок, а тепер, прочинивши двері, знову почув його; голосок той співав колисанку, і в Жювових вухах бриніли ясні й чисті слова та рядки: