Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Жюв уже відверто розпитував.
— Отже, професор дуже переймається нею?
— Надзвичайно.
— І сподівається її вилікувати?
— Певно, на щось сподівається. Та й, може, це якась його родичка, хтось із близьких. Коли я почала працювати в цій клініці, Дельфіна була вже тут. Побачивши, що я жінка серйозна й неговірка, професор доручив мені нагляд за нею, — якщо не постійно, то принаймні якомога частіше. Зізнаюся, вже краще сидіти тут, аніж доглядати прооперованих. Це часом така морока…
Жюв нарешті спитав про те, що давно йому муляло:
— А чому професор Дроп опікується нею з такими засторогами?
Та відповіді інспектор не дочекався, бо Дельфіна Фаржо, що досі міняла сукню ляльці, раптом упустила її, і голова порцелянової іграшки, вдарившись об край меблів, розбилася на друзки. Дельфіну охопив невимовний розпач. Здригаючись усім тілом, вона жалібно заскімлила:
— Ляля… моя ляля… Бідолашна ляля…
Фелісіте, забувши про Жюва, підбігла до Дельфіни й почала втішати, намагаючись хоч якось відволікти її від ляльки.
— Заспокойся, заспокойся Дельфіно, — казала вона. — Ми зараз підемо й купимо другу, ось побачиш, ще кращу. Купимо таку, яка лягає, заплющує очі й каже: «Тато, мама».
Дельфіна втішено стрепенулась:
— Справді? Вона справді каже: «Тато, мама»?
— Атож, — палко запевнила доглядачка. — Ти тільки не плач.
Дельфіна витерла сльози, а тоді, заплескавши в долоні, знову заспівала срібним голосочком, який увів Жюва в оману:
Жюв раптом здригнувся, бо чиясь рука лягла на його плече. Він рвучко обернувся і побачив перед собою Поля Дропа. Той нечутно ввійшов до кімнати і був блідий як смерть.
— Добродію, — глухо звернувся він до Жюва, — що це все означає?
Інспектор не барився з відповіддю.
— Пане професор, я готовий пояснити вам усе. Та все ж гадаю, що нам слід поговорити наодинці.
Дроп мовчки показав рукою на двері й рушив попереду. Обоє ввійшли до сусідньої кімнати, схожої на невеличкий салон. Стіни було оббито тканиною, скрізь висіли важкі портьєри й килими. Професор, важко опустившись на фотель, одразу заговорив:
— Добродію, ви поводитеся непорядної нечемно. Ви силоміць проникли в мої таємниці, в те, що обходить тільки мене. Ви вдерлися в мою домівку й розкрили таємницю, яку я оберігав від цілого світу… Скажіть, навіщо ви робите таке?
Докори були справедливі Але Жювові найбільше дошкуляло те, що він не хотів і не міг звірити хірургу причини, які в ході розслідування привели його до цієї таємниці. Бо якщо Жюв і справді стежив за професором Полем Дропом, то лише тому, що не раз чув дитяче белькотіння тієї, яку він тепер знав як Дельфіну Фаржо; адже раніше він гадав, що то голос зниклого хлопчика, малого Убера, якого міг викрасти професор. А тепер інспектор бачив цілковиту безневинність Поля Дропа. Хірург вільний від будь-яких звинувачень, стався прикрий збіг, досадна промашка. Поза сумнівом, Поль Дроп не викрадав сина своєї дружини і дитячий голос, чутий інспектором, належав тільки Дельфіні Фаржо!
Жюв не став нічого пояснювати професору, а навпаки, сам почав його розпитувати.
— Перепрошую, пане Дроп, — сказав він, — за мою нескромність, вона, на жаль, майже професійна. Я колись знав Дельфіну Фаржо і мене неабияк цікавила її доля. Ви, мабуть, чули про ті нещастя, які вона пережила?
— Надто мало, — кинув професор.
Жюва це здивувало.
— А як ви познайомилися з нею?
Поль Дроп підхопився.
— Хай це вас не обходить! — обурився він, але одразу знічено додав: — Пане Жюв, я вам таки вірю, тож, мабуть, краще розповісти правду.
Дві години без передиху Поль Дроп розповідав Жювові про свої незвичайні взаємини з Дельфіною Фаржо. Познайомився він із нею чотири роки тому в Сальпетрієрі, де бідолашну жінку лікували чи, радше, доглядали, бо вважали її невиліковною. Поля Дропа вразила пишна краса Дельфіни; прихилившись до неї, він вивчав її з куди більшим зацікавленням і співчуттям, ніж будь-кого із своїх пацієнтів. Він розпитав, чому її помістили в клініку, і на превелику втіху дізнався, що до божевілля спричинився сильний емоційний струс; отже, була надія на одужання. «Божевілля, спричинене душевним переживанням, — казав він, — лікувати можна. Потрібні чуйність, турбота, особливі процедури — і можливе одужання». Хірург удався до наукових тлумачень, виклав Жюву цілу програму — настільки незвичну, що інспектор аж злякався: чи професор, бува, сам не зсунувся з глузду. Поль Дроп аж розпалився.