Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбрана в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонструвала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до танців. І не тільки до танців: мати була вкрай здивована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.
Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мовив:
— Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.
— Правильно.
— Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевуватий колір.
— Очевидно, тільки не я.
Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за вісім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо сподівалася побачити щось незвичайне, а не залізобетонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на віки вічні.
Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «Політ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище виявилось справді захоплюючим: чоловік і жінка їздили на мотоциклах по вертикальній стіні всередині великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.
Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревнувала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.
Відчуваючи себе ні в чому не винним і образившись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і водночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.
У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаючись самому собі, що навмисне не залишав кімнати, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гаврила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непокоїло?
В неділю, поснідавши, зібрався полежати на дивані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), коли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:
— Ти дарма дуєшся на Олю.
— Ні на кого я не дуюсь.
— Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче неприкаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.
Я від злості стис під столом кулаки.
— І Оля права?
Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, лагідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.
— А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..
— І ти теж?.. — затнувся червоніючи.
— Хіба я не була молодою? — запитала журливо-весело. — Якось влаштувала Федору сцену після одної вечірки!
Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як вона, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.
— Ти чого?
— Вигадуєш.
— Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім соромно? І мучить совість, і картаєш себе… Ех, Арсене, яка чудова пора!
Я ще ніколи не бачив матері такою.
— А тепер іди фарбувати паркан, — сказала поспішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Робота — найкращі ліки від твоєї хвороби.
На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні долонями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Мене охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її недужим серцем.
— Арсене, що зварити на обід?
— Вареники із сливками.
— А ти нарвав їх?
Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бурштинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна… З роками мені зовсім перехотілося лазити по деревах. А колись то була неабияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро гойдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби колихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'янке відчуття лету, нестримне прагнення висоти… Дивно, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.