Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Веселою оравою видерлися ми через годину з гімназичних класів і коридорів на широку й вільну вулицю. Сербин і Макар склали німецьку передержку. Жайворонок і Зілов — латинську. Кульчицький — з математики. Воропаєв, Теменко і Кашин — і з латині, і з математики. Все це було радісно і несподівано.

Майже повним складом нашої команди, на чолі з самим капітаном Репетюком, ми рушили на «банкет до Банке». Разом з нами туди ж сунули й інші групи ощасливлених гімназистів.

Кондитерська Банке була нашим улюбленим пристановищем. По-перше, це було єдине прилюдне місце, куди дозволялося заходити гімназистам, — до ресторанів, пивниць абощо вхід нам був абсолютно заборонений.

По-друге, всі ці ласощі в кондитерській Елізи Францівни Банке були справді надзвичайно смачні. Вона була кондитерка старої школи марципанів, банкухенів і конфітур.

По-третє, сама Еліза Францівна та її три доньки-близнята — біляві, рум'яні й пухнасті Труда, Еліза і Марія — були такі привітні, ласкаві й доброзичливі! Вони дозволяли гімназистам закурювати в залі кав'ярні і самі в цей час поглядали через вікно, чи не наближається з вулиці Вахмістр, Мопс або Піль.

Словом, кондитерська Елізи Францівни Банке була одним із дуже небагатьох місць відпочинку наших пригноблених гімназистських душ.

— Вітаю панів гімназистів! — з сильним акцентом і дещо калічачи російську мову, всміхнулася назустріч нам Еліза Францівна. — Я бачу, пани гімназисти щасливо покінчили з екзаменами?

Ми відповіли зливою радісних вигуків, привітань і подяк і кинулися займати вільні столики: Труда, Еліза й Марія вже поспішали з тістечками.

— Свіженькі наполеони, панове!.. А я рекомендую вам марципан!.. Ні, ні, візьміть краще мікадо! — кожна з сестер вихваляла якийсь гатунок тістечок, автором якого була вона в пекарні позаду кондитерської.

Ми накинулись і на наполеони, і на марципани, і на мікадо. В кондитерській зробилося метушливо й галасливо. Ми почували себе справжніми, дорослими, повноцінними громадянами. Суспільство і держава покликали нас на допомогу. Значить, вони потребують нас. Значить, без нас вони не могли б обійтися. Чорт забери, але ми почували себе вже справжніми героями! Немовби ми оце мали йти помагати не на харчовому пункті, а на фронт — наражатися на небезпеки боїв.

Макар, який, крім книжок і футболу, мав ще й третій інтерес у житті — рожеве пухнасте личко шістнадцятилітньої Труди Банке, — відокремився від компанії і аврукав із своїм «предметом» в кутку біля прилавка. Очі його іскрилися м'яким сяйвом, кінчики вух пашіли, і губи вигиналися непевною та соромливою рурочкою. Одначе його ляси сьогодні не мали великого успіху. Обличчя Трудине, як і інших Банке, було тихе, сумовите, заклопотане, без звичайних вогників веселощів. Не розваживши сердешної дівчини, Макар повернувся до нас.

— Чого це Труда, та й всі інші, сьогодні такі кислі? — поцікавився хтось із нас.

— Взагалі, вони заклопотані долею їхнього дядька, що живе в Берліні. Він призовного віку, і його, мабуть, покличуть на війну.