Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Але ніякої розв’язки не сталося. Він прибігав сюди після школи, показував щоденник, ділився своїми маленькими хлопчачими радощами й великими бідами, завжди отримуючи від свого дорослого друга щонайменше добру та корисну пораду. Навдивовижу швидко — за кілька місяців — він зумів увібрати в себе оту початкову чоловічу науку, яка, окрім машин і фізичного загартування, вчила протистояти труднощам узагалі — філософію, якої не могла прищепити сповна навіть дуже любляча мати.
Відтоді Віктор тримав зачиненою «Зорянину» кімнату, адже хлопець бував періодично і в його домі. А бесіда про Зоряну справжню зайшла в них лише раз. Одного вечора — наближалася восьма — Олег почав випрошувати послухати музику, адже часто, гостюючи у нього, приносив із собою затерті касети, щоб послухати, як звучать улюблені записи на такій крутій апаратурі. Як правило, плівки, принесені Олегом, містили російську попсу, реп, хіп-хоп та інші модні напрямки. Українських касет Олег не приносив ніколи. Яким же було здивування Віктора, коли на простягнутій коробці з касетою побачив… Тараса Лему.
— А не час тобі вже бігти? — запитав Віктор. — Бо мама твоя хвилюватиметься.
— Ні, вона мені дозволила, — відповів Олег.
— Що дозволила? — стрепенувся Віктор.
— Гуляти до дев'ятої.
— А вона що — не питає, де ти був?
— Питає…
— І що ж ти кажеш?
— Що гуляв з друзями.
— І… вона не знає, що ти буваєш тут?
— Ні, — відповів хлопець. — Це дуже далеко від дому, вона б, напевно, сварилася. Та й потім… вона каже, що треба стерегтися незнайомих дорослих людей. А так вона приходить о дев'ятій після уроків. Вона в мене у музичній школі працює, на піаніно вчить. Прийде — я вже вдома. Вона й так рада, що в мене оцінки кращі, тепер менше свариться.
Не знаючи, радіти чи сумувати такому поясненню, Віктор змовчав.
— А ви знаєте мою маму? — несподівано запитав Олег. І додав: — Вона дуже гарна. Як у кіно. Бачили Шерон Стоун? То вона ще краща.
У грудях калатало, коли хлопчик промовляв ці слова. «Твоя мама взагалі найкраща — в усьому світі!» — хотілося відповісти йому. Натомість…
— Хай би яка вона була, але вона твоя мати, — сказав Віктор. — Цього вже достатньо, щоби бути для тебе найкращою. Я у твоєму віці мало турбувався про свою маму. Тепер мені страшенно прикро, коли згадаю. А вона вже померла, і нічого не повернеш. Тому шануй маму, поки вона є. Намагайся робити їй лише приємне й не ображати. Обіцяєш мені?
— Обіцяю, — відповів Олег, дуже серйозно, мимоволі спастично ковтнувши слину.
Якби-то він був старшим! Якби-то їм довелося заприятелювати, коли хлопець уже б підходив до того віку, в якому розуміють такі речі як кохання, пристрасть… Якби ж то. Усе було б інакше, і Віктор, напевно, міг би також знайти у нього підтримку та розуміння. Можливо, і мати його розуміла необхідність такого друга для свого сина. Звісно, якби це був хтось інший. Тільки не Віктор.
Усе скінчилося приблизно так, як він і передбачав, дивно лише, що не так швидко. Олег не з’являвся упродовж тижня, і Віктор запідозрив, що щось сталося, а водночас відчув, що хвилюється за хлопця. Довелося під'їхати під школу й зачекати до кінця уроків. А коли побачив Зоряну, то зрозумів усе. Вона забирала його, наче маленького. Він лише зиркнув на машину з тимчасовими номерами, що стояла неподалік, і отримав від неї кілька напутніх слів. Сама Зоряна навіть не глянула в його бік, хоча, безперечно, знала, хто сидить у цій «дев’ятці». А ввечері пролунав дзвінок по мобільному.
— Слухаю…
Вона не спромоглася навіть на вітання:
— Я вимагаю, щоб ви припинили переслідувати мою дитину. Ви розумієте мене? Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу. Ви добре мене зрозуміли?
Голос її дзвенів, і в ньому чулася напруга. Таким він не був ще ніколи.
— Я не переслідував твого сина, — сказав Віктор, відчуваючи, як холонуть долоні — не від погроз, звісно, — від зв’язку з цією жінкою, що встановився зараз через апарат. — Він сам звернувся до мене. Я не міг його прогнати, адже це…
— Як це сам? Він ще дитина.
— Він дитина, яка скоро стане чоловіком, — сказав Віктор. — І перетворення його на чоловіка відбувається дуже важко й болісно, бо хлопцеві немає кому допомогти.
— Мені не потрібно від вас ніякої допомоги. Я не збираюся слухати ваших балачок і хочу лише одного — щоб ви залишили нас у спокої!
— Зоряно, — попросив він, — не кидай, будь ласка трубку, а послухай мене кілька хвилин. Олег познайомився зі мною випадково, я навіть не знав, хто він такий. Це був просто хлопчик, як і всі, схиблений на машинах, та й не тільки — на всьому, що й має цікавити хлопця і чого він позбавлений…