Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Але, змилосердитеся, сер! — скрикнули здивовані й обурені містер Піквік та містер Тапмен, — ми ж тут люди чужі.— Я маю серед місцевих власників так само мало знайомих, як мало було в мене наміру битись на дуелі,— додав містер Піквік.
— Я мушу сказати, — відповів суддя, — я мушу сказати… так, містер Джінкс?
— Цілком правильно, сер.
— Що маєте ви ще сказати? — спитав суддя.
Містер Піквік мав сказати багато чого і сказав би, мабуть, на шкоду самому собі, якби в ту хвилину, коли він розкривав рот, його не смикнув за рукав містер Веллер, і між ними не почалася така палка розмова, що пропозиція судді лишилася без відповіді.
Містер Напкінс не любив повторювати свої слова і після другого застережного покашлювання серед шанобливої мовчанки констеблів почав питати вирок.
Веллер мав заплатити три фунти за перший напад і по два за дальші. Вінкла було засуджено до штрафу в два фунти, Снодграса — в один фунт. Крім того, всі вони мусили дати підписку, що не будуть порушувати спокій підданців його величності взагалі, а найвідданішого. підданця Даніела Грамера — зокрема. Від Піквіка та Тапмена він зажадав поручителів.
Не встиг суддя вимовити останні слова, як містер Піквік з своєю звичайною добродушною усмішкою ступив наперед і сказав:
— Прошу пана суддю вибачити мені, але я хотів би мати з ним приватне побачення в одній дуже важливій для нього справі.
— Що таке? — перепитав суддя.
Містер Піквік повторив своє прохання.
— Це — якесь незвичайне клопотання, — промовив суддя. — Приватне побачення?
— Приватне побачення, — ствердив містер Піквік. — Тільки через те, що частину відомостей, які я збираюсь подати, я дістав від свого слуги, він теж має бути присутній.
Суддя глянув на містера Джінкса, містер Джінкс глянув на суддю. Констеблі перезирнулися. Містер Напкінс раптом пополотнів. Чи гризоти сумління не примусили Піквіка викрити якусь таємничу змову? Мабуть, тут йдеться про замах на його життя? Жахні картини поставали в його уяві.
Глянувши знову на містера Піквіка, суддя поманив до себе Джінкса.
— Як ви ставитесь до цього прохання, містер Джінкс? — пошепки спитав містер Напкінс.
Містер Джінкс, не знаючи точно, як він ставиться до цього, і боячись невдалою відповіддю образити суддю двозначно усміхнувся, підняв угору кутки губ і похитав головою.
— Містер Джінкс, — сказав суддя, — ви осел!
На це миле зауваження містер Джінкс усміхнувся ще двозначніше і знову сів на своє місце.
Містер Напкінс вагався кілька секунд, а потім підвівся з крісла і жестом запросив містера Піквіка і Сема до маленької кімнати, що межувала з залою засідань. Вказавши містерові Піквіку на дальший кінець кімнати і поклавши руку на ручку напіводчинених дверей (на той випадок, якби вони почали ворожі дії), містер Напкінс виявив готовість вислухати перше — ліпше повідомлення.
— Я почну відразу, — сказав містер Піквік. — Тут ідеться про вас і вашу честь. Я маю всі підстави гадати, що в своєму домі ви приймаєте великого шахрая.
— Двох шахраїв, — перебив Сем. — Ще один з них— малиновий — неприродно багато плаче й неймовірний негідник до того.
— Сем, — сказав містер Піквік, — коли я збираюсь порозумітися з цим джентльменом, ви повинні стримувати ваші почуття.
— Дуже шкодую, сер, — відповів містер Веллер, — але, думаючи про цього Джоба, я не можу не відкрити клапан на дюйм чи два.
— Одне слово, сер, — сказав містер Піквік, — чи не помиляється мій слуга, підозрюючи, що такий капітан Фіц-Маршал часто буває у вас? Я питаю це тому, — пояснив містер Піквік, спостерігши, що містер Напкінс образився й хоче заперечувати, — я питаю це тому, що, коли його здогад правильний, я знаю цю особу, як…
— Тихо, тихої — застеріг суддя й щільно зачинив двері, — знаєте його за кого, сер?
— За безпринципного авантюрника; нечесну особу що обдирає суспільство й обдурює легковірних людей найнахабнішим, найзухвалішим і найпідлішим способом, сер! — розпалився містер Піквік.
— Боже милий! — скрикнув містер Напкінс, ввесь почервонівши і раптом змінивши тон. — Що ви кажете, містер…?
— Піквік, — підказав Сем.
— Піквік, — повторив суддя. — Сідайте, прошу. Невже ж це правда? Капітан Фіц-Маршал…
— Не називайте його ні капітаном, ні Фіц-Маршалем, — сказав Сем. — Він ні те, ні друге. Він просто — мандрівний актор, Джінгл на ймення. А якщо лис носив колись малинову ліврею, то це, напевно, був Джоб Тротер;
— Цілком правильно, сер, — ствердив містер Піквік, відповідаючи на здивований погляд судді. — І я приїхав сюди виключно для того, щоб викрити особу, про яку ми говоримо.