Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-264-5
- Переводчик: Андрій Павлишин
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський». Краткое содержание книги:
_________________
Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість.
З листа до Анджея Плешневича, 4 березня 1936
* * *
Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа. (…) Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите у чотирьох очах стає дійсністю. Світ наче чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватися углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас у раніше неосяжні виміри; фрески, мальовані на небосхилі, оживають, як у пантомімі.
З листа до Тадеуша Брези, 21 червня 1934
* * *
Ті листи, які мені вдалося знайти упродовж шістдесяти років, становлять не просто епістолярну колекцію, але передусім своєрідну автобіографію письменника, вони дають значний матеріал до його біографії, численні сліди якої затер час, а свідки переважно загинули. Властиво, увесь відомий нам сьогодні життєпис Бруно Шульца був реконструйований завдяки його листам, із уламків спогадів тих, хто його пережив, і нечисленних документів. Навіть такі елементарні дані, як дата народження письменника, подавалися у різних версіях, або супроводжувалися знаком запитання.
Єжи Фіцовський, зі Вступу до Книги листів
Отож, отой «колекціонер пам'яток» одразу ж після публікації чудесно воскреслих листів до Шульца в 1976 році — ще не передчуваючи афери, тобто планів їхнього привласнення, — заявив директорові Музею літератури Янушу Одровонж-Пеньонжкові, що коли питання власності нарешті проясниться, він перекаже — безкоштовно й необоротно — все знайдене до музейної колекції. Як відомо, цієї обіцянки він виконати не зміг — не з власної вини…
А ось інший приклад. Охоплений збирацькою манією «колекціонер» переконав у шістдесятих і вісімдесятих роках двох хранителів малюнків Шульца, щоб ті відступили свої колекції, які нараховували загалом понад двісті об'єктів, Музеєві літератури, і виступив безкорисливим посередником у втіленні цього наміру, завдяки чому Музей імені Адама Міцкевича у Варшаві володіє найбільшою у світі колекцією мистецьких творів Шульца.
Гадаю, цих зауваг про перипетії, пов'язані з листами з горища, вистачить. Я докладно розповів про них у нарисі Горище на Флоріянській у книжці Регіони великої єресі та околиці[450] та у принагідних текстах, надрукованих в окремих часописах, хоча й часто залишався сам у полі воїном.
Здавалося б, що, окрім тих листів, які — за нечисленними винятками тривіальних текстів, отриманих від випадкових відправників, — ми вміщуємо в цій частині Книги листів, уже нічого з епістолярних текстів, адресованих Шульцові, не вціліло. Мабуть, так, але ми не можемо цього стверджувати категорично.
Як інформують деякі усні джерела, Шульц, прагнучи врятувати свої рукописи та малюнки, намагався вберегти й листи. Листування, яке зберігалося на горищі, розкладене у хронологічному порядку і за авторами, він начебто переносив частинами — доки це ще було можливо в період примусового переселення — в безпечніші місця та передавав довіреним особам на зберігання. Чи збереглося щось із уміщеного в цих таємних сховках — ми не знаємо і, мабуть, ніколи не дізнаємося. Отож, знайдене в 1946 році Шраєром, є, либонь, рештками розсипаної в поспіху, а може, й у паніці, останньої частини переміщуваного архіву. Симптоматичним фактом, який наче підтверджує наше припущення, є те, що майже всі знайдені в цьому розсипі листи написані в 1938 році, тобто, можливо, в останній хронологічно упорядкованій частині. Тільки три позиції датовані сусідніми 1937 і 1939 роками — вони стосуються важливої для Шульца справи так і не втілених намагань організувати переклад і видання його прози за кордоном.
У кожному разі, певно одне: всі листи до Шульца походять із одного джерела, вони були знайдені в 1946 році інженером-архітектором Файвелем Шраєром, призначені для єдиного тоді біографа Бруно Шульца, а після скерування їх у властиві руки — перехоплені по дорозі кимось іншим.
Без представлених тут досліджень і висновків знахідка Шраєра не пояснювала би своєї ґенези, свого заплутаного шляху, ані тривалих затримок на цьому шляху. А це, мабуть, так само важливо, як усе, що випливає з аналізу текстів і їхніх біографічних контекстів. Адже ми знаходимо тут листи Романи Гальперн, однієї з найважливіших адресаток Шульца.
Також тут збереглися шість листів Вітольда Ґомбровича — єдині поза удавано-епістолярною полемікою обох письменників, призначеною для друку і увічненою у пресі («Studio» 1936, № 7). Тих кілька вцілілих аркушиків нам мусить вистачити, як pars pro toto всього листування приятелів, котрого ми вже не прочитаємо…
Серед отих кількох текстів Ґомбровича є один, який мусив зродити нехіть публікатора до оприлюднення: лист Шульца за жовтень 1938 року, майже цілком присвячений Сандауерові. Критичний щодо нього тон, тенденційна уїдливість оцінок зумовлені — хоч як прикро це констатувати — антисемітськими упередженнями, і цей лист є радше набором образ, ніж діагнозом. Невідомо, що могло спонукати Ґомбровича виголосити цю філіппіку та вмістити її в листі до Шульца із застереженням, що той не має подібних рис «карикатури» на єврея. Ґомбрович під впливом якогось специфічного роздратування представляє типове для «шляхтича» ставлення до «жидка», демонструючи свою вищість у дивовижній формі примітивних гасел. Той факт, що Сандауер вирішив оприлюднити і того листа, хоча йому, мабуть, кортіло приховати цей текст від «шляхтичів» громадської думки, гідний поваги і наголошування, — зокрема, що в зв'язку з тією ширшою «шульцівською» публікацією та її лаштунками він сам був не без провини…
450
Український переклад книжки Є. Фіцовського опублікований у 2010 р. (Єжи Фіцовський. Регіони великої єресі та околиці. / Пер. з пол. А. Павлишина. — K.: Дух і Літера. 2010. — 544 с.), згаданий нарис на с. 185—193. — Прим. пер.