Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Мені прикро завдавати тобі болю… та якби ж не йшлося про моїх діток… раніш або пізніш, а доведеться тобі дізнатися… Регіна Лораті розбазікала все моєму синові Гастону… Ну, так, ота балерина з оперного театру… Бідна моя Люсьєно… і ти мене ще питаєш, до чого тут вона? Ти мені не кажи, що нічого не знаєш… Ну, Люсьєно, не прикидайся здивованою! Слово честі, я готова тобі це пробачити, моя люба… Але ж ти чудово знаєш, що Оскар утримував її, та ще в яких розкошах! Тобі, як і всім нам, відомо, які були в неї пишні екіпажі, ліврейні лакеї, приміська вілла в Муло, дім на вулиці Пессак, обставлений старовинними меблями… Ти цього не знала? Ні? Тільки ти, голубонько, не думай знепритомніти, не така тепер хвилина, щоб тобі розгублюватись… Що ти кажеш? Що в мене нема доказів? Знов ти співаєш тієї самої… Так наче я тобі лихого бажаю… Але ж нещасна ти жінко, знов тобі кажу, що ця Лораті давала моєму Гастонові читати листи твого чоловіка… Він умовляв її тікати з ним до Південної Америки, якщо вже тобі так хочеться знати! Важко це тобі слухати, а мені ще важче відповідати, але доводиться. Ось до чого дійшов Оскар! Звичайно, Гастон коханець тієї Лораті. Що? Брудна справа, кажеш? А чому саме? Мій син зовсім не такий уже святий та божий…
Притулившись до дверей, Дені та Роза почули чиєсь незнайоме белькотіння:
— Іди вже, Леоні, годі мене мучити…
Тоді кат, що завдав удару без ненависті, а тільки виконуючи свій обов'язок, злагіднів. Леоні Костадо вже не кричала, а говорила наполегливо, вперто, терпляче:
— Я піду звідси, тільки одержавши чотириста тисяч франків, гроші моїх дітей… Так, так, ти можеш, можеш усе… Я вже радилась… Ти виходила заміж із контрактом про збереження посагу… твій батько знав, що робив; та й на спільну власність ти маєш право: твоє особисте добро лишається недоторкане. От і підпиши дарчий запис на користь моїх дітей. Я принесла акт. Нотаріус Лакост сам його й склав… Тобі лишається тільки підписами отут… і отут… на берегах постав свої ініціали… Тобі здається, що я жорстока, Люсьєно, але ж це заради дітей. Якби йшлося про мене саму, але ж це гроші моїх дітей… Та й тобі буде спокійніше…
— Це насамперед гроші моїх дітей, а крім того — я певна: це незаконно…
— Не турбуйся, Лакост на таких справах знається: як буде потреба звернутися в суд, я звернуся… Головне, щоб ти підписала… Та зважся ж бо, не примушуй мене кликати дітей і ще й їх робити свідками… Хоч саме вони зрозуміють… Що ти там кажеш? Може виявитися, що чутки неправдиві? Зрештою може бути й таке. Тоді твій чоловік просто поверне мені ті гроші й більше про них не буде й мови. Але ж Гастон бачив листи… Та кінець кінцем усі в місті про це говорять. Сядь. Тепер нема часу на млості. Сідай за столик.
— Я мушу порадитись.
— З ким? З чоловіком? Він у Леоньяні, очікує Лораті, а та не приїде, бо вона з Гастоном уже в Монте-Карло… Ніщо не заважає тобі відвідати Оскара, ти гарантована від неприємної зустрічі.
— Дай мені змогу порадитися з моїм сином Жюльєном, він уже у Фреді-Дюпонів…
— Я не чекатиму, поки він повернеться. Ти повинна підписати. Зрештою, що тобі може статися? Ці гроші Оскар би однаково прихитрився у тебе загарбати — я ж його знаю! І вони хтозна-куди пішли б; краще вже віддати їх моїм дітям. Ти кінець кінцем таки підпишеш… То навіщо марно зволікати?
Леоні зітхнула. Вона вагалася, чи застосувати ще одну, останню зброю, і нарешті зважилась, міркуючи, що може цим врятує життя Оскарові Револю:
— Ти б уже мусила бути в дорозі до Леоньяну… І про що тільки ти думаєш, нещасна? Коли людина дійде до крайнощів, вона на все здатна.
— Що ти хочеш сказати, Леоні? Боже мій! Я тут сперечаюсь, а там кожна хвилина може….
Далі Роза й Дені чули тільки хлипання та голос — майже ніжний, наполегливий, благальний, переконливий, що повторював найчастіш одне слово: «Ну, підпиши, підпиши, бідолашна моя Люсьєно… Підпиши… Більше ти про це не думатимеш… Будеш вільна, поїдеш до Леоньяну. Може, ще не пізно буде врятувати його… Але спершу треба підписати… Отут… і тут… і ще ось тут… самі ініціали».
Хлипання почало стихати. Загуркотів стілець по підлозі, клацнув замок у письмовому столі, зашелестів папір. Потім — тиша, і раптом голосно озвалась Леоні Костадо:
— Ну от! Це, звичайно, не все, але найважливіше зроблено… Хто зна, моя люба, може, й справді я помилилась. Може, Оскар грав якусь комедію перед Регіною Лораті? Або Регіна просто набрехала Гастонові, щоб його роздражнити й потягти за собою… Ніколи не знаєш, чого чекати від такої мерзотниці! Тоді твій підпис не зобов'язує тебе ні до чого…