Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Вона коверзує,— казав Оскар Револю, — та вже коли зважиться, то наполягатиме, щоб за два тижні й весілля справили, — я її знаю…
Вона спитала у Дені:
— Мама у себе в кімнаті? — і, пройшовши передпокій, відчинила двері не постукавши.
Пані Револю вже накинула скунсову пелерину на бальну сукню й востаннє здійняла хмарку пудри навколо Розетиного носика.
— Ти їдеш на бал, голубонько?
Роза всміхнулась, підставляючи щічку Роберовій матері. Вона теж подумала, що йдеться про весілля. Але Дені побачив, як на материній лівій щоці з'явилася жовта пляма, — так бувало завжди, коли вона блідла від хвилювання: ця пляма була провісницею лиха. Мати пролебеділа:
— Ах, яка несподіванка! Яким чином…
— Чи можна, щоб діти вийшли?
Дені помітив, як заблищали оченята в Рози… але він уже знав, що не про весілля йтиме ця вечірня розмова. Бідолашна Розета! Розмови про її весілля, принаймні з Робером Костадо, ніколи вже не буде… Роза повела Дені в свою кімнату, де були двері й до материної.
Вона сіла на ліжку. Дені, ставши спиною до неї, міг бачити її в дзеркалі, що висіло над каміном. Тендітні, трохи похилі плечі виступали в неї з глибокого вирізу з тюлевою оторочкою, вкритою лелітками. А що сиділа вона похилившись наперед, у виріз корсажа видно було її маленькі перса. Від радісних надій у неї зарум'янилося личко. І от у цьому самому дзеркалі Дені побачив, як змінилося сестрине личко при перших вибухах голосу Леоні Костадо, що кричала завжди, навіть тоді, коли зовсім не треба було кричати, — а це змушувало співрозмовника й собі підвищувати голос. Та саме через те, що кричала вона надто гучно, Роза й Дені не все розбирали; але й того, що вони второпали, було досить, щоб зрозуміти, чого вона прийшла.
— Послухай, Люсьєно, тепер нам з тобою не до чемностей — занадто серйозний час. Ти знаєш, де Оскар?
Діти ледве впізнали материн голос — такий він був дитинний та запобігливий:
— Ну, звичайно, знаю, він у Леоньяні.
— Що ж, коли він і справді ще досі там, то не з власного бажання.
Почулося невиразне, незрозуміле бурмотіння; Леоні Костадо перервала його:
— Ти не прикидайся, ніби не розумієш мене! Цю байку вже три дні як усі в місті тільки й переповідають… То, може, й тобі слід би про це дізнатися!
Далі вона заговорила стишеним голосом. Діти почули, як їхня мати простогнала: «Яким правом…» Леоні говорила про чотириста тисяч франків, що належали Костадо, і що їх Оскар Револю мав пустити в обіг; як він причепився і завжди повторював: мовляв, невідомо, як воно обернеться з власністю. Мовляв, найнадійніше позичити під заставу нерухомого майна… Я, мовляв, збережу вам ці гроші на лиху годину… Собі це він зберігав, на свою лиху годину!..
Але тут увагу Дені відволікли сестрині ридання — її тендітна постать, ніби підтята, впала на ліжко: він бачив її в дзеркалі, та не насмілився обернутись. Задкуючи, він наштовхнувся на ліжко й сів біля Рози. Він не зважився обійняти її оголені плечі. Тільки приказував: «Не плач, іще не все втрачено. Я певен, що Робер ніколи не відмовиться від тебе. Його брат П'єр так мені казав іще минулого четверга…» Дені намагався говорити переконливо те, у що не вірив сам. Матусю Костадо надто добре знали і вона верховодила синами — Робером теж. Тільки старшому, Гастонові, своєму улюбленцеві, якого величали «красень Костадо», вона ладна була поступитися частиною прав, належних голові родини. Їй лестила його врода, його коханки, його успіхи на перегонах… Але ж Розету любив не Гастон, а слабкодухий Робер — а ним Леоні Костадо крутила як хотіла. Саме тепер, коли дощенту руйнувався добробут родини Револю, підупадало їхнє становище, під загрозою була, може, і їхня честь, — одна думка не покидала Дені: Роза не вийде заміж за Робера Костадо. Лише ця думка, виразна й настирлива, височіла над купою руїн. Він не насмілювався подивитися правді в обличчя, він відсував цю думку вбік, приховував її, та все одно повертався до неї згодом. І знову почав уважніше прислухатися до того, що вигукували за дверима:
— А докази… у тебе ж нема доказів, Леоні; ти повірила пліткам. Ледве справа торкнеться твоїх дітей, як ти втрачаєш усякий глузд… От бачиш: ти вагаєшся, не знаходиш, що сказати…
— Бо мені шкода тебе…
Леоні перебила свою жертву спокійним голосом; хоч би там що, а вона вирішила спорожнити весь лантух, виказати геть-чисто все: адже йшлося ні про що інше, а про спадщину її дітей. Отож вона й почала. Розі й Дені здавалося, ніби вони чують глухі удари просто по тілу. Їхня мати більше не озивалась. Роза стисла братову руку. Вона вже не плакала, тільки примовляла: «Бідненька матуся, треба ввійти туди…» Проте вони не зважились навіть підвестися.