У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Почувши по радіо про Перемогу, я підняла обслугу гармати по тривозі й подала свою останню команду:
— Азимут — п’ятнадцять нуль-нуль. Кут сходу — десять нуль. Підривник сто двадцять темп десять!
Сама підійшла до замка і почала салютувати чотирма набоями на честь нашої Перемоги після чотирьох років війни.
На постріли вибігли всі, хто був на позиції батареї, а також комбат Слатвінський. За самовольство він при всіх наказав посадити мене під арешт, але потім скасував своє рішення. І ми всі враз салютували тепер уже з особистої зброї, обнімалися й цілувалися. Пили горілку, співали пісень. А потім плакали всю ніч і весь день...»
Клавдія Василівна Коновалова,
молодший сержант,
командир зенітної гармати
«У мене на плечах ручний кулемет... Я ніколи не зізнаюся, що він важкий. Хто мене тоді другим номером залишить? Неповноцінний боєць, треба замінити. Відішлють на кухню. А це соромно. Не дай Боже всю війну пробути на кухні. Я б плакала...
— Жінок посилали на завдання нарівні з чоловіками?
— Нас намагалися оберігати. Треба було проситися на бойове завдання або заслужити. Проявити себе. Потрібна була сміливість, відчайдушність натури для такої справи. А на це не кожна дівчина була здатна. Працювала в нас на кухні Валя. Вона така м’яка, сором’язлива, її з гвинтівкою й уявити не можна було. У крайньому разі вона б, звісно, стріляла, але на завдання вона не рвалася. Я? Я рвалася. Я мріяла!
А в школі була тихою дівчинкою... Непомітною...»
Галина Ярославівна Дубовик,
партизанка дванадцятої кавалерійської
партизанської бригади імені Сталіна
«Наказ: прибути на місце за двадцять чотири години... Направлення — до польового пересувного госпіталю сімсот тринадцять...
Пам’ятаю, що з’явилася до госпіталю в чорній маркізетовій сукні й босоніжках, а зверху на мені була плащ-накидка чоловіка. Відразу видали військове обмундирування, але я відмовилася його отримувати: все було на три-чотири номери понад мій розмір. Начальникові госпіталю доповіли, що я не підкоряюся військовій дисципліні. Він ніяких заходів вживати не став, мовляв, почекаємо, за кілька днів переодягнеться сама.
За кілька днів ми переїжджали на інше місце, і нас дуже бомбили. Ховалися ми в картопляному полі, а невдовзі перед тим був дощ. Можете собі уявити, на що перетворилася моя сукня з маркізету і якими стали босоніжки? Наступного дня я вже одяглася солдатом. У повному обмундируванні.
Так почався мій військовий шлях... До самої Німеччини...
У сорок другому році в перших числах січня ми увійшли до села Афонівка Курської області. Лютували морози. Два шкільних будинки були напхом напхані пораненими: лежали на ношах, на підлозі, на соломі. Бракувало машин і бензину, щоб вивезти всіх у тил. Начальник госпіталю прийняв рішення організувати кінний обоз з Афонівки та сусідніх сіл. На ранок обоз прийшов. Управляли кіньми тільки жінки. На санях лежали домоткані ковдри, кожухи, подушки, у деяких — навіть перини. Досі не можу згадати без сліз, як це було... Ці сцени... Кожна жінка вибрала собі свого пораненого, стала готувати в дорогу і тихенько голосити:"Синочку рідненький!", "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький!" Кожна принесла трохи домашньої їжі, навіть теплої картоплі. Вони вкутували поранених своїми домашніми речами, обережно укладали на сани. Досі стоїть у мене у вухах ця молитва, це тихе жіноче голосіння: "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький..." Шкода, навіть тепер відчуваю докори сумління, що тоді ми не запитали прізвищ у цих жінок.
Ще я запам’ятала, як ми рухалися визволеною Білоруссю і в селах взагалі не зустрічали чоловіків. Стрічали нас лише жінки. Самі жінки залишилися...»