У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А після війни я вже не хотіла, ось уже якось не могла піти на жодну військову спеціальність. Швидше б зняти із себе все захисне... А штани мені й досі огидні, я їх не надягаю навіть тоді, коли їду в ліс. По гриби, по ягоди. Хотілося носити щось звичайне, жіноче...»
Клара Василівно Гончарова,
рядова, зенітниця
«Війну ми відчули відразу... Закінчили училище, і того ж таки дня у нас з’явилися "покупці", так називали тих, хто приїжджав із частин, відісланих на переформування, за новими людьми. Це були завжди чоловіки, відчувалося, що вони нас жаліють. Ми на них одними очима дивилися, вони на нас — іншими: ми рвалися з лави вперед, скоріше б нас взяли, помітили, скоріше б нам себе проявити, а вони втомлені, вони на нас дивилися, знаючи, куди нас відправляють. Усе розуміли.
...Полк наш був чоловічим, лише двадцять дві жінки. Це вісімсот сімдесятий далекобомбардувальний полк. Узяли дома дві-три пари білизни, багато не набереш. Розбомбили нас, залишилися в чому були, в чому втекти встигли. Чоловіки пішли на пересильний пункт, їх там переодягли. А для нас нічого немає. Дали нам онучі, ми з них трусики, бюстгальтери пошили. Командир дізнався, нас вибатькував.
Минуло півроку... І через перевантаження ми перестали бути жінками... У нас припинився... Збився біологічний цикл... Зрозуміло? Дуже страшно! Лячно й подумати, що ти вже ніколи не зможеш бути жінкою...»
Марія Несторівна Кузьменко,
старший сержант, зброяр
«Ми намагалися... Ми не хотіли, щоб про нас казали: "Ох, ці жінки!" І докладали більше зусиль ніж чоловіки, ми ще мали довести, що не гірші за чоловіків. А до нас довго було зверхнє, поблажливе ставлення: "Навоюють вони..."
А як бути чоловіком? Неможливо бути чоловіком. Наші думки — це одне, а наша природа — це інше. Наша біологія...
Йдемо... Душ із двісті дівчат, а позаду душ із двісті чоловіків. Спека стоїть. Марш-кидок — тридцять кілометрів. Тридцять! Ми йдемо, а за нами червоні плями на піску... Сліди червоні... Ну, справи ці... Наші... Як ти тут що сховаєш? Солдати йдуть слідом і вдають, що нічого не помічають... Не дивляться під ноги... Штани на нас засихали, як зі скла ставали. Різали. Там рани були, і завжди був чутний запах крові. Нам же нічого не видавали... Ми вартували: коли солдати розвісять на кущах свої сорочки. Кілька поцупили... Вони потім вже здогадувалися, сміялися: "Старшина, дай нам ще білизни. Дівчата нашу забрали". Вати і бинтів для поранених бракувало... А не те, що... Жіноча білизна, мабуть, лише за два роки з’явилася. У чоловічих трусах ходили і майках. Ну, йдемо... У чоботях! Ноги теж спеклися. Йдемо... До переправи, там чекають пороми. Дісталися до переправи, і тут нас почали бомбити. Бомбардування страшне, чоловіки — хто куди ховатися. Нас кличуть... А ми бомбардування не чуємо, нам не до бомбардування, ми швидше до річки. До води... Вода! Вода! І сиділи там, відмокали... Під осколками... Ось воно як... Сором був страшніший за смерть. І декілька дівчат у воді загинуло...
Може, вперше тоді мені захотілося бути чоловіком... Уперше...
І ось — Перемога. Я спочатку, було, йду вулицею — і не вірю, що Перемога. Я сяду за стіл — і не вірю, що Перемога. Перемога!!! Наша Перемога...»
Марія Семенівна Каліберда,
сержант, зв’язкова
«Звільняли вже Латвію... Ми стояли під Даугавпілсом. Ніч, я лише прилягти налагодилася. Чую, вартовий когось гукає: "Стій! Хто йде?" І вже за десять хвилин мене кличуть до командира. Заходжу до командирської землянки, там сидять наші товариші і якийсь чоловік у цивільному. Я добре його запам’ятала. Усі роки бачила чоловіків тільки у військовому, в шинелях, а цей був у чорному пальті з плюшевим коміром.
— Потрібна ваша допомога, — каже мені цей чоловік. — За два кілометри звідси народжує моя дружина. Вона сама, більше в будинку нікого немає.
Командир запитує:
— Це на нейтральній смузі? Самі знаєте — небезпечно.
— Народжує жінка. Я маю їй допомогти.
Дали мені п’ять автоматників. Напакувала сумку перев’язувального матеріалу, нещодавно видали мені нові фланелеві онучі — теж взяла із собою. Пішли. Постійно обстрілюють — то недоліт, то переліт. І ліс такий темний, що місяця навіть не видно. Нарешті з’явився силует якоїсь будівлі. То був хутір.
Коли ми зайшли до будинку, я побачила жінку. Вона лежала на підлозі, вся в якихось старих ганчірках. Чоловік став відразу завішувати вікна. Два автоматники — на дворі, два — біля дверей, один мені ліхтариком світить. Жінка ледве стримувала стогони, їй дуже боляче.