Відьмак. Час Погорди

Цього разу він почув кроки.

— Любистку.

— Ґеральте!

— Так, це я. Можеш уже припинити галасувати.

— Яким чином ти мене знайшов? Як ти дізнався, що я у Брокілоні?

— Від Трісс Мерігольд… Зараза… — Любисток знову спіткнувся і був би звалився, але дріада, яка йшла поруч, підтримала його надзвичайно сильною для такої невеличкої фігури хваткою.

— Gar’ean, táedh, — застерегла сріблясто. — Va cáelm.

— Дякую. Страшенно тут темно… Ґеральте? Де ти є?

— Тут. Не відставай.

Любисток прискорився, знову спіткнувся і мало не впав на відьмака, який зупинився у мороці попереду. Дріади безшелесно минули їх.

— Ото тут пекельний морок… Далеко ще?

— Недалеко. Зараз будемо в таборі. Хто окрім Трісс знає, де я ховаюся? Ти комусь розбовкав?

— Королю Венцлаву мусив сказати. Я потребував ґлейту на подорож через Брюґґе. Часи тепер такі, що й говорити не хочеться… Також я мусив мати його згоду на подорож до Брокілону. Але ж Венцлав тебе знає і любить… Назвав мене, уяви собі, послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про те. Не злися, Ґеральте…

Відьмак підійшов ближче. Любисток не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і помітну навіть у темряві білу багатоденну щетину.

— Я не злюся, — він відчув долоню на плечі, і йому здалося, що до того холодний голос трохи змінився. — Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

— Холодно тут, — здригнувся Любисток, і хмиз, на якому він сидів, затріщав. — Може б, ото розпалити…

— Навіть про це не думай, — буркнув відьмак. — Ти забув, де ти?

— Вони настільки… — трубадур роззирнувся полохливо. — Ніякого вогню, так?

— Дерева ненавидять вогонь. Вони також.

— Прокляття. Станемо сидіти тут у холоді? Й у цій холерній темряві? Я як руку витягну — власних пальців не бачу…

— Так не витягай.

Любисток зітхнув, згорбився, розставив лікті. Чув, як відьмак, який сидів поруч, ламає у пальцях тонкі патики.

У темряві раптом засвітився зелений вогник, спочатку млявий і невиразний, але швидко пояснішав. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, рухаючись і танцюючи, наче світляки чи болотні вогники. Ліс раптом ожив миготінням тіней, Любисток почав бачити фігури дріад, які їх оточували. Одна наблизилася, поставила біля них щось, що виглядало, наче розжарений клубок рослин. Поет обережно простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодним.

— Що воно, Ґеральте?

— Трухляки й різновид моху. Воно росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як усе це разом сплести, щоб світило. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла поряд. Чоло її накривав віночок, довге волосся виглядало зеленим, а може, й насправді таким було. Любисток знав, що волосся дріад бувало надзвичайних кольорів.

— Taedh, — сказала вона мелодійно, зводячи на трубадура очі, що блистіли на маленькому личку, навскоси перетятому двома паралельними темними смугами маскувального малюнку. — Ess’ve vort shaente aen Ettariel? Shaente a’vean vort?