Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Очерет та вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Любисток відчув, як шлунок у нього опускається — низько, дуже низько, до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині річки, ув’язнений у водоростях, він є пречудовою мішенню, по якій неможливо промахнутися. Очима уяви він уже бачив вигини плечей луків, натягнену тятиву й вістря стріл, спрямованих на нього.
Він стиснув боки коня литками, але Пегас не звернув на те уваги. Замість приспішитися він затримався і задер хвіст. Яблука гною хлюпнули у воду. Любисток протяжно застогнав.
— Герой, — пробурмотів, прикриваючи очі, — не зумів форсувати ревучі пороги. Загинув доблесною смертю, прошитий багатьма стрілами. На століття укрила його синя безодня, прийняли його в обійми водні трави, зелені, наче нефрити. Зникнув по ньому будь-який слід, залишилося лише кінське гівно, віднесене течією до далекого моря…
Пегас, якому, видно, полегшало, без нагадувань швиденько рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростей бистрині дозволив собі навіть брикнути, через що дощенту змочив Любистку чоботи й штани. Поет того навіть не зауважив — картинка націлених у його живіт стріл не залишала його ані на мить, а страх повзав по спині й шиї, наче велика, холодна й слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків, за сочистим зеленим пасом надрічкових трав, виростала з вересового поля прямовисна, чорна, грізна стіна лісу.
Брокілон.
На березі, за кілька кроків від течії, білів кінський скелет. Кропива й очерет лізли крізь клітку ребер. Лежало там трохи й інших, менших кісток, що на кінські не скидалися. Любисток затрясся і відвернувся.
Мерин, якого він підігнав, із млясканням і хлюпотом видерся з прибережного багна, намул гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Любисток прикрив очі. Вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія відлетіли кудись у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, огидний страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.
Пегас застриг обвислими вухами й незворушно почалапав до Лісу Дріад. Який багато хто звав Лісом Смерті.
Я перетнув межу, — подумав поет. — Тепер усе вирішиться. Поки я був над річкою й у воді, вони могли залишатися приязними. Але тепер — уже ні. Тепер я непроханий гість. Як отой… Після мене теж може залишитися тільки скелет… Застереження для наступних… Якщо дріади тут є… Якщо вони за мною стежать…
Він пригадав змагання лучників, ярмаркові конкурси і стрілецькі покази, солом’яні щити й манекени, які шпигували й дерли наконечники стріл. Що відчуває людина, в яку влучать стрілою? Удар? Біль? А може… нічого?
Дріад навколо не було, а може, вони ще не вирішили, що робити із самотнім вершником, бо поет під’їхав до лісу ледь живий від жаху, але ж — живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена корінням і віттям матня вітролому, але Любисток все одно не мав ані найменшого наміру доїжджати до самого краю — чи, тим більше, заглиблюватися у ліс. Він міг удатися до ризику — але не до самогубства.
Дуже повільно він зійшов з коня, прив’язав вузду до кореня, що стирчав угору. Зазвичай він того не робив — Пегас не звик віддалятися від власника. Втім, Любисток не був упевненим, як кінь відреагує на свист і фуркіт стріл. Досі ані себе, ані Пегаса йому не доводилося наражати на такі звуки.
Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, висококласний інструмент зі струнким грифом. Подарунок від ельфійки, — подумав, гладячи інтарсійоване дерево. Може так статися, що він повернеться до Старшого Люду… Хіба що дріади залишать її на моєму трупі…
Неподалік лежало старезне, повалене вітрами дерево. Поет усівся на стовбурі, зіпер лютню на коліно, облизнув губи, витер спітнілі долоні об штани.
Сонце хилилося до заходу. Зі Стрічки піднімалася пара, затягуючи сіро-білим саваном луки. Похолоднішало. Клекіт журавлів пролунав і затих, лишилося тільки кувікання жаб.
Любисток ударив по струнах. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив кілки, підлаштував інструмент і почав грати. А за хвилю — й співати:
Сонце зникло за лісом. У тіні величезних дерев Брокілону відразу зробилося темно.
L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor…
Він не почув. Відчув присутність.
— N’te mire daetre. Sh’aente vort.
— Не стріляй… — прошепотів він, слухняно не озираючись. — N’aen aespar a me… Я прибув з миром…