Відьмак. Час Погорди

— Ха, що ж поробиш, — Любисток поклепав коня по шиї, глянув униз, у яр. — Їду туди сам. Бувайте, солдатики. Дякую за ескорт.

— Не поспішайте так, — похмурий жовнір глянув на небо. — Вечір близенько. Як туман з води встане, тоді й їдьте. Бо воно ж, знаєте…

— Що?

— У тумані стріли повз б’ють. Як доля до вас ласкава буде, то мавка схибить. Але вони, пане, хиблять рідко….

— Я говорив вам…

— Ага, говорити-то ви — говорили, я чув. Що начебто із міс’їю до них їдете. Але ось що я вам скажу: чи із міс’їю, чи з процес’їю — їм все ’дно. Вгатять у вас шип — та й по всьому.

— Ви що, налякати мене затялися? — знову надувся поет. — За кого ви мене маєте, за міського віршомаза? Я, панове солдати, бачив більше полів битв, ніж ви всі разом узяті. Й про дріад я знаю більше, за вас. Хоча б те, що вони ніколи не стріляють без попередження.

— Колись так воно й було, праві ви, — тихо сказав командир загону. — Колись остерігали. Пускали стрілу в дерево або на стежку: тут, значить, де шип отой, — межа, ані кроку далі. Як людина швидко поверне, то може й цілим піти. Але теперки все інакше. Теперки відразу б’ють вони так, аби вбити.

— Звідки та завзятість?

— Ну, — буркнув солдат, — воно, бачте, як є… Як королі мир із Нільфгардом узяли, то сильно перейнялися ельфійськими бандами. Й, видко, геть їх усюди притиснули, бо чи не кожної ночі недобитки через Брюґґе прокрадаються, у Брокілоні шукають як сховатися. А як наші ельфів гонять, то, бува, часом, і з мавками ся розправляють, які їм з-за Стрічки відсіч дають. А бува, що наше військо трохи серед ночі ся розганяло в погоні… Розумієте?

— Розумію, — Любисток уважно глянув на солдата, кивнув. — Переслідуючи скойа’таелів, ви переходили Стрічку. Вбивали дріад. А тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

— Айно, пане, й є, прямо з язика в мене ви те зняли. Війна. Завжди це була битва на смерть, ніколи — не на життя, але зараз воно аж барзо зле стало. Велика між ними й нами ненависть. Ще раз скажу вам: як не мусите, то й не йдіть туди.

Любисток ковтнув слину.

— У тому воно й справа, — випростався у сідлі, із великим зусиллям прибираючи войовничого вигляду й зухвалої постави, — що мушу. І їду. Зараз. Вечір там, не вечір, туман, не туман — а треба рушати, раз обов’язок кличе.

Роки тренувань далися взнаки. Голос трубадура звучав красиво й грізно, суворо й холодно, бринів залізом і мужністю. Солдати глянули на нього із непідробним здивуванням.

— Перш ніж рушите, — командир відстебнув від кульбаки пласку дерев’яну баклагу, — глитніть собі горілки, пане півчий. Глитніть собі того…

— Легше вам помирати буде, — додав понуро той другий, маломовний.

Поет ковтнув з баклаги.

— Боягуз, — заявив із гідністю, щойно припинив кашляти й повернув дихання, — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, боягузів зневажаючи.