Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
— Не знаю. Я не розуміюся на… Не розуміюся на війні, Любистку.
— Йшлося про полонених. Про невільників. Хотіли вони загарбати в неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгарду найдешевша робоча сила. Тому вони так завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Ґеральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а людей, які втікали, ніхто не захищав.
— Ніхто?
— Майже ніхто.
— Не встигнемо… — прохрипів Вілліс, оглядаючись. — Не зуміємо втекти… Сука, кордон уже так близько… Так близько…
Райла підвелася на стременах, глянула на гостинець, що вився між укритими бором пагорбами. Дорогу, скільки було видно, всіював кинутий скарб, трупи коней, зіпхнуті на узбіччя вози й возики. За ними, з-за лісу, вставали в небо чорні стовпи диму. Все ближчав вереск, звуки битви — раз у раз наближалися.
— Прикінчують ар’єргардну сторожу… — Вілліс обтер обличчя від сажі й поту. — Чуєш, Райло? Наздогнали ар’єргардну сторожу й вирізають її під корінь! Не встигнемо!
— Тепер ми — ар’єргардна сторожа, — сухо сказала найманка. — Тепер наша черга.
Вілліс зблід, хтось із солдатів, що прислухалися до них, голосно зітхнув. Райла шарпнула вуздечку, розвернула коня: той важко дихав, ледь міг підвести голову.
— Усе одно не зуміємо втекти, — сказала спокійно. — Коні за хвилину впадуть. Доки доїдемо до перевалу, доженуть нас і зарубають.
— Кинемо все й заховаємося у лісі, — сказав Вілліс, не дивлячись на неї. — По одному, кожен за себе. Може, вдасться… вижити.
Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказавши на перевал, на шлях, на останні ряди довгої колони біженців, що тягнулися до кордону. Вілліс зрозумів. Вилаявся огидно, зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.
— З коней! — крикнув хрипко солдатам. — Завалити гостинець чим зможемо! Чого витріщилися? Раз мати народила, й здихати — один раз! Ми — військо! Ми ар’єргард! Мусимо затримати погоню, відтягнути…
Замовк.
— Якщо затримаємо погоню, люди встигнуть перейти до Темерії, по той бік гір, — закінчила Райла, також злізши з коня. — Там жінки й діти. Що витріщаєтеся? Це наше ремесло. За те нам платять, забули?
Солдати переглянулися. На мить Райлі здавалося, що вони таки втечуть, що поженуть мокрих, у піні коней в останній галоп, поскачуть за колоною утікачів, до рятівного перевалу. Помилялася. Погано їх знала.
Перевернули на шляху віз. Скоренько збудували барикаду. Нашвидкуруч. Низьку. Абсолютно погано зроблену.
Довго не чекали. До яру увірвалися двоє коней: хрипіли, спотикалися, з них шматками спадала піна. Тільки на одному був вершник.
— Блейзе!
— Готуйтеся… — найманець сповз із сідла в обійми солдатів. — Готуйтеся, суча лапа… Вони вже близько…
Кінь захрипів, ступив, наче в танці, кілька кроків, упав на зад, важко завалився на бік, ударив копитом, витягнув шию, заіржав протягло.
— Райло… — прохрипів Блейз, відводячи погляд. — Дайте… Дайте мені щось. Я втратив меча…
Воїтелька, дивлячись на дими пожеж, що вставали до неба, вказала рухом голови на сокиру, зіперту на перекинутого воза. Блейз підхопив зброю, похитнувся. Ліва штанина його була просякнута кров’ю.
— Що з іншими, Блейзе?
— Вирізали їх, — простогнав найманець. — Усіх. Цілий загін… Райло, то не Нільфгард… То білки… Це ельфи нас наздогнали. Скойа’таелі йдуть перед нільфгардцями, попереду.
Один із солдатів застогнав голосно, другий важко всівся на землю, затуляючи обличчя руками. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені.
— По місцях! — гарикнула Райла. — За барикаду! Не візьмуть нас живими! Я вам обіцяю!
Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з плеча триколірний, чорно-жовто-червоний бант спеціальних військ короля Демавенда, відкинув його в хащі. Райла, вигладжуючи й чистячи власну відзнаку, криво усміхнулася.
— Не знаю, чи воно тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.
— Ти обіцяла, Райло.
— Я обіцяла. Й обіцянки дотримаю. По місцях, хлопці! Арбалети й луки приготувати!
Довго не чекали.
Коли відбили першу хвилю, залишилося їх тільки шестеро. Бій був коротким, але завзятим. Мобілізовані солдати з Венґерберга билися наче дияволи, не поступаючись затятістю найманцям. Жоден не хотів потрапити до рук скойа’таелів живим. Воліли померти в бою. І помирали, прошиті стрілами, умирали від уколів дротиків й ударів мечами. Блейз умер лежачи, заколотий кинджалами двох ельфів, які звалилися на нього, стягнувши з барикади. Жоден із тих ельфів не встав. У Блейза також був кинджал.