Відьмак. Час Погорди

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].