Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Спеціальне завдання. Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею[12] і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерсберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі…
Демонтувати й вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога. У двох словах. Демонтувати й вивезти, Еверстене.
Наказ — це наказ. Мусить бути виконаним.
Залишається найважливіше. Копальні шляхетних металів і їхній видобуток. Монети. Коштовності. Предмети мистецтва. Але цим я займуся сам. Особисто.
Поряд із чорними стовпами диму, що виднілися на горизонті, здіймалися наступні. Й наступні. Армія впроваджувала в життя накази Коегорна. Королівство Едірн ставало країною пожеж.
Дорогою із гуркотом, здіймаючи хмари куряви, тягнулася довга низка облогових машин. На Альдерсберг, що все ще захищався. І на Венґерберг, столицю короля Демавенда.
Петер Еверстен дивився і рахував. Калькулював. Підраховував. Петер Еверстен був великим комірником Імперії, під час війни — першим комірником армії. Він займав цю посаду вже двадцять п’ять років. Цифри й підрахунки — у цьому було все його життя.
Мангонель коштує п’ятсот флоренів, требушет — двісті, патерелла — мінімум сто п’ятдесят, найпростіша баліста — вісімдесят. Вишколена обслуга потребує дев’ять із половиною флоренів місячного жалування. Колона, яка тягнеться на Венґерберг, коштує, якщо рахувати із кіньми, волами, малим реманентом, — мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистої породи, що важить із півфунту, б’ється шістдесят флоренів. Річний доробок великої копальні — це п’ять-шість тисяч гривень…
Колону обложників обігнала легка кавалерія. По знаках на прапорцях Евертсен упізнав тактичну хоругву князя Віннербурга, одну з тих, що перекинули з Цінтри. Так, подумав він, ці мають із чого втішатися. Битву виграно, армію Едірну розпорошено. Резервні загони не кинуть у важку битву із регулярним військом. Стануть вони наздоганяти тих, хто відходить, вибивати розпорошені, позбавлені командування групи, стануть убивати, грабувати й палити. Втішаються, бо на них чекає приємна, весела війнушка. Війнушка, яка не зморить. І не вб’є.
Евертсен підраховував.
Тактична хоругва поєднує десять звичайних хоругв і містить дві тисячі кінних. Хоча віннербуржців уже напевне не залучать до жодної великої битви, у сутичках загине не менше однієї шостої складу. Потім будуть табори й біваки, зіпсуте їдло, бруд, воші, комарі, погана вода. Прийде те, уникнути чого ніколи неможливо: тиф, дизентерія і малярія, які вб’ють не менше чверті. До цього треба додати оптом: нещасні випадки, звичайно десь із п’яту частину складу. Додому повернеться вісімсот. Не більше. А напевно й менше.
По гостинцю пройшли наступні хоругви, за кіннотою з’явилися корпуси піхоти. Марширували лучники в жовтих кабатах і круглих шоломах, арбалетники в пласких капалінах, щитоносці й пікінери. За ними йшла панцирна піхота, у броні, наче раки, — ветерани з Віковаро й Етолії, далі — розмаїта збиранина: затяжні кнехти з Метінни, найманці з Турну, Маехту, Ґесо й Еббінґу…
Незважаючи на спеку, загони марширували завзято, пил, збитий солдатськими ботами, клубочився над дорогою. Били барабани, вилися прапорці, коливалися і блищали жала пик, списів, алебард і гізарм. Вояки марширували весело й швидко. То йшла армія переможців. Непереможна армія. Далі, хлопи, вперед, на бій! На Венґерберг! Прикінчити ворога, помститися за Содден! Узяти участь у веселій войнушці, напхати сакви трофеями — й додому, додому!
Еверстен дивився. І рахував.
— Венґерберг упав через тиждень, — закінчив Любисток. — Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей. Після звістки про те почалася велика втеча. Розбиті полки й цивільний люд почали масово тікати до Темерії та Реданії. Натовпи втікачів тягнулися долиною Понтару й перевалами Магакаму. Але втекти вдалося не всім. Кінні загоні нільфгардців пішли за ними, відрізали дорогу втікачам… Знаєш, про що йшлося?
12
Гальмей — мінерал, водний сульфат цинку, руда для отримання цинку.