Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Що ж її сватати, вона ж у нас нічого не вміє!
— Як це не вміє?
— А так! Вона тільки вміє в колисці колихатися.
А дівчина гарна була. Жених подивився та й каже:
— Нічого, візьмемо. Не вміє, то навчиться.
— То беріть разом з колискою!
Взяли вони її разом з колискою, відгуляли весілля. А після весілля вона одразу стриб у колиску й давай гойдатися!
На другий день батько-свекор рано став розподіляти роботу:
— Ти, сину, іди на тік молотити, а ти, старенька, ставай коло печі, а я піду воза ладити.
А до невістки нічого не каже, вона собі колихається. Як прийшов вечір, посходилися усі до хати.
Батько й каже:
— Ну, я ниньки воза полагодив, а ти, старенька, що зробила?
— А я ось хліба напекла, їсти зварила, в хаті позамітала…
— А ти, сину, що робив?
— А я на току жито помолотив.
— А ти, дочко, що нині робила?
— Нічого, — каже, — я в колисці колихалася.
— Ну, — каже батько до матері і сина, — ви сьогодні заробили вечерю, їжте. А ти, невістко, не заробила, колихайся собі і далі.
Та й не дав їй їсти.
Шкода синові стало своєї жінки. Взяв він кусень хліба та й хотів сховати за пазуху. Але батько побачив:
— Куди це ти хліб береш? — питає. — Ти що, з'їси стільки?
Нічого не відповів йому син.
На другий день батько знову розподілив роботу і знову всі розійшлися. Осталася в хаті тільки невістка — сидить в колисці, гойдається. Коли чує, — в печі каша біжить, і так смачно пахне! Вона тоді вискочила, помішала кашу і ложку облизала — та й знов у колиску! І проколихалася цілий день.
Ввечері знов посходилися. Батько всіх питає, хто що робив, і просить вечеряти. Питає й молоду невістку:
— Що ти сьогодні робила, дочко?
— А я в колисці колихалася, але як в печі каша бігла, то я злізла, помішала й ложку облизала.
— То ти, дочко, стільки ниньки з'їла, скільки заробила!
І знов не дав їй нічого їсти.
Задумалась тоді невістка: що ж то воно буде? Думала, думала та й на другий день почала замітати хату. А як замела, то пішла до криниці по воду. А ввечері батько її вже посадив за стіл.
Так помаленьку, помаленьку стала вона вчитися до роботи. А згодом каже до батька:
— Тату, давайте порубаємо колиску, я вже не буду в ній колихатися, бо буду все робити.
Порубали вони й спалили ту колиску.
Так батько привчив ледачу дівчину до праці.
Про льоху-козу
Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
— Дай Боже щастя, вуйку!
— Дякую вам.
— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.
— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
— Даю двісті.
— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?
— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.
— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.
— Даю триста, — і купець-шахрай схопився за гаманець.
— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляг трафить!