Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Погана казка, Йване, — мовив дідич. — Ліпшої не знаєш?
— Ні, не знаю…
— Тоді йди спати.
І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:
— Це мені належиться…
— Мені! — затявся Дорофтей.
— Коли ти так говориш, то ходім до пана. Най він нас розсудить.
— Ти що, здурів? Він нас постріляє!
— Най робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? — відказав Микита. — Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.
Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.
— Хто там? Це ти, Йване?
— Я, паночку.
— Що хочеш?
— Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не побилися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю — хто з них має взяти тоту бритву, паночку?
— А хто вліз до покою?
— Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.
— Тоді бритва належить Микиті, бо він є сміливіший.
— Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю…
Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з Чернівців. Дійшли до роздоріжжя.
— Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову, — порадив Микита.
— Добре, прийду, — дав згоду Дорофтей.
І вони розійшлися.
А через рік здибалися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. Їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.
— Куди, ґазди?
— Та йдемо десь роботи шукати, — відказав Микита.
— А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом — з хліва вичищати.
Дорофтей потер долоні:
— Добре!
Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.
Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся — фраснув по лиці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від полишників.
Дорофтеєві не ліпше. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита спитав:
— Як було в полі, Дорофтею?
— Добре, шкодую тільки, що не взяв ослона, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?
— Як у Бога за пазухою, — відповів Микита. — Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя — з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки всипле мені в рот, а як вернуся — добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.
— А ти — взяти ослона…
Уранці Микита взяв ослін на плечі та й погнав корову, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахнув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся — фраснув у лице.
«Ото моцна горілка!» — подумав Дорофтей.
Ще раз вийшов піп — фраснув по лиці! Аж свічки засвітилися перед очима Дорофтея.
«Ото смачні булочки!» — подумав собі наймит.
А Микита бігав з ослоном за коровою. Люди його зловили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав корову, кинув ослін під стайню і каже побратимові:
— Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.
— Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має пивницю, а в ній — золото. Заберім його — і то буде плата за палиці й полишники.
Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в пивницю. Набрав півмішка грошей і сам заліз у міх.
— Тягни, Микито, золото! — гукнув.
Микита міх — за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом виліз, схопив мішок — і в протилежний бік.
Микита повернувся, а міха нема.
Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.
А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь — ланцюгом видзвонює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:
— На, на, на!.. — і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.
Отак здибалися знову. І Микита каже: