Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.
— Не хочу нічого, лише те, що в мурі!
І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іванком у свою державу. Там вони побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.
Про матір-зозулю
Жила в одному далекому селі бідна вдова. І було в неї чотири сини, один за одного кращий. Та спіткало їх велике горе: захворіла мати, бідна вдівка, лежить сама в хатині, й нікому навіть води подати.
От прийшов з поля найстарший син та й каже мамі суворим голосом, чому вона не приготувала обіду. А бідна вдівка зітхнула тяжко і каже:
— Подай, синочку, мені скляночку водички, може, я вип'ю та здужаю піднятись.
Розсердився старший син — не звик мамі допомагати. Грюкнув дверима й пішов.
Так само зробили й два середні брати. Залишилась у матері надія на найменшого сина, котрий десь забарився. Та от він повернувся додому і ще з порога крикнув:
— Мамо, подавай їсти!
А як побачив, що мати не підіймається з постелі, розсердився:
— Чого це ти й досі їсти не зварила?
— Синку, — каже мати, — я нездужаю. Подай мені склянку води!
Молодший син грюкнув дверима й вийшов надвір.
Зайшли ввечері сини до хати й бачать, що у матері виростають крила й покривається вона зозулиним пір'ям. А на ранок перетворилася вона зовсім у зозулю, випурхнула у вікно. Стали сини їй у слід плакати, прощення просити, каятися. Та почули тільки її останні слова:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Про Микиту й Дорофтея
В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доти маркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок. А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.
— Ти хто такий? — спитав Дорофтей.
— Микита.
— А звідки?
— З Брехунівців.
— Куди йдеш?
— На ярмарок.
— Та що несеш?
— Гребені. А ти хто?
— Я — Дорофтей.
— Звідки?
— З Дурилівців.
— Куди йдеш?
— На ярмарок.
— А що несеш?
— Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?
Микита погодився. Його мішок був тяжчий — з липовою корою.
Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв'язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.
Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.
— Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.
— Добре, ходім.
Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:
— У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.
— А, то ще нічого, — не здивувався Дорофтей. — У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив запрягти п'ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.
Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.
— Я тут знаю одного панка, — заговорив Микита. — Він дере з людей шкуру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.
Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:
— Це ти, Йване?
— Я, паночку.
— Вже час мені розповідати казку. — Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.
— Якої вам, паночку?
— Та якої знаєш.
Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:
— Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…
— Та що було потім? — не терпілося цікавому панові.
— …потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, паночку, часом, не забули замкнути касу з грішми?
— Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.
— Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передає її Дорофтеєві: «На, — каже, — тримай добре, я ще щось виманю від пана…»