Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Про Микиту й Дорофтея

В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доти маркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок. А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.

— Ти хто такий? — спитав Дорофтей.

— Микита.

— А звідки?

— З Брехунівців.

— Куди йдеш?

— На ярмарок.

— Та що несеш?

— Гребені. А ти хто?

— Я — Дорофтей.

— Звідки?

— З Дурилівців.

— Куди йдеш?

— На ярмарок.

— А що несеш?

— Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?

Микита погодився. Його мішок був тяжчий — з липовою корою.

Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв'язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.

Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.

— Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.

— Добре, ходім.

Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:

— У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.

— А, то ще нічого, — не здивувався Дорофтей. — У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив запрягти п'ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.

Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.

— Я тут знаю одного панка, — заговорив Микита. — Він дере з людей шкуру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.

Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:

— Це ти, Йване?

— Я, паночку.

— Вже час мені розповідати казку. — Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.

— Якої вам, паночку?

— Та якої знаєш.

Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:

— Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…

— Та що було потім? — не терпілося цікавому панові.

— …потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, паночку, часом, не забули замкнути касу з грішми?

— Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.

— Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передає її Дорофтеєві: «На, — каже, — тримай добре, я ще щось виманю від пана…»