Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Купіть.
От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.
— Здорові, жіночки!
— Здорові.
— А є що обідать?
— Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.
— Так ви ще будете спориться? — Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: — Оживете, ще рано іти вам у пекло. — Узяли тую паличку і приговорюють: — Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:
— О, тепер ходім та утопим Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
— Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
— Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Про Калинку й доброго Івонця
Колись жили на світі чоловік та й жінка. У них була дуже файна донечка, що звалася Калинкою. Ненько й мамка любили її. Але мати заслабла і вмерла, а батько невдовзі привів у хату мачуху, яка дуже не злюбила дівчинку. Била її, їсти не давала, хотіла, аби падчерка ходила у чорній, як земля, сорочині.
Одної неділі зібралися старі на весілля. А мачуха сказала Калинці:
— Дивись, дівко, аби ти нічого нікому не давала, бо я тобі руки відрубаю!
— Не бійтеся, нічого не дам, — відповіла дівчина.
Поприбирала в хаті й сіла вишивати. А до хати увійшов якийсь дід із торбою. Він почав просити:
— Дай мені муки, бо я дуже бідний, не маю що їсти.
Калинка пожаліла бідняка. Побігла до комори й насипала півторби муки. Жебрак подякував і вийшов. Та за порогом зробив дірку в торбі, а борошно почало сипатися на землю і сипалось аж до тої хати, де батько і мачуха гуляли на весіллі. Коли вони набулися, зібралися додому. Вийшли надвір, і мачуха одразу помітила слід від муки:
— Гей, хто б міг отак розсипати муку на дорозі? Вони йшли помалу, і той слід привів їх до самого дому. Мачуха влетіла, як вихор, до хати і крикнула на дівчину:
— Що я тобі казала?
А Калинка не вміла дурити і зізналася:
— Приходив якийсь дід, я його пожаліла й насипала у торбу муки.
Мачуха довго не думала, схопила сокиру і відтяла Калинці руки.
— Тепер іди, куди очі дивляться, аби-м тебе більше тут не виділа!
І Калинка пішла. Блукала полями й лісами, заходила в села і скаржилася на свою сумну долю. Була дуже голодна, бо не мала чим і якусь крихтинку до рота піднести; блукала і невмивана, бо не мала чим зачерпнути води…
Одної ночі вона зайшла в сад маючого ґазди і пообгризала нижчі яблука. Господар вийшов, подивився і чухає потилицю:
— Ов, це зле! Ба хто мені таку шкоду робить?
Вернувся до хати і сказав синам:
— Ось, леґені, якась біда заходить у сад і обгризає яблука. Ану, най хтось зловить!
Коли стемніло, старший син пішов вартувати. Походив попід яблуні, й потягло його на сон. Ліг собі на сіні, а вранці устав і пішов до хати. Ґазда вийшов, дивиться на яблуні.
— Ей, та сеї ночі наробили ще більшої шкоди. Відай, на тебе, сину, хтось ману пустив.
Увечері сторожити сад пішов середущий. Ходив, скільки ходив, попід яблуні та й захотів спати. Ліг на сіно й солодко заснув. Уранці ґазда подивився і розсердився ще більше:
— Ото лайдачина! Відай, хропів там на весь сад, а якийсь дідько зовсім пообгризав яблука.
Найменший син Івонцьо почув те і каже:
— Може, мені вдасться зловити шкідника.
Хлопець пішов у сад. Сів собі під яблуню й чекає.
Минула година, друга, третя… Раптом хвіртка скрипнула, і в сад увійшла дівчина. Така файна, як зірка на небі! Підійшла до яблуні та й дивиться вгору, де би було яблуко. Івонцьо несподівано вискочив із-за стовбура і схопив її.
— Це ти нам шкоду робиш?