Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Братіки, голубчики, поможіть мені це дерево розколоть!
— Як же, — кажуть, — ми тобі будем помагать, коли у нас сокири нема?
— Ви, — каже, — без сокири. Закладіть усі руки у цю щілину, та й роздирайте. Половина вас нехай тягне в одну сторону, а половина в другу, то воно й розколеться.
От злидні кинулись всі до дерева, позакладали в щілину руки по самі лікті та й силкуються. Той чоловік стукнув обухом, клини повилітали, обаполки збіглись докупи і держать за руки усіх злиднів. А тут як схватиться буря та вихор, як зачне корчить дерева — таке скоїлось, що Господи! Одно дерево впало на віз і розтрощило його на шматочки, друге вбило коня; насилу той чоловік вискочив з лісу.
— Ну, ще хвалить Бога, що мене не вбило. Бодай вони були пропали, прокляті злидні!
Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний.
— А чого ти стоїш, — питає той. — Може, вже у лісі воза поламав?
— Ох, — каже, — коли б то воза!
— А то ж що? Може, коня убив?
— Ох, коли б то тільки було на коняці окошилось!
— Так ти, може, й віз поламав й коня убив?
— Ох, так, братіку… Ох, так, рідненький…
Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня… Лаяв-лаяв, а далі і каже:
— Поведи мене в ліс, я хоч подивлюсь, як ти там так добре справився.
Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув. Злидні як побачили багатого, та так його просять, та його молять, щоб він визволив їх із неволі.
— Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику.
Як почали просить, як почали просить, да так гарненько, да жалібненько, що багатому аж жалко стало, — він забив клинки, обаполки розійшлись, злидні повиймали руки та й кажуть йому:
— Ну, чоловіче, ти освободив нас, забери ж тепер нас усіх у свою господу!
— Що ж ви, — питає він, — за люди?
— Ми, — кажуть, — злидні.
— Е, — каже, — коли ви злидні, так цур вам і пек вам: навіщо ви мені здались?
— Ні вже, чоловіче, коли освободив, так забирай нас усіх у свою господу.
— Не хочу!
Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не вдіє. Так і пішов із злиднями додому. Увійшов у хату — вони так і посипались на долівку, і з того часу стали жить у багатого.
Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був.
Про Івана, що всіх слухав
За синіми горами, за темними лісами, в одному селі жив чоловік. Звали його Іваном. Був він, як і всі люди, роботящим і добрим. Мав таку вдачу, що кожного слухав. Не слухав тільки своєї жінки. Не раз жінка йому говорила:
— Слухай, Іване, мене, добре і тобі, й мені буде.
— Добре, добре! — каже, було, Іван, а робить й далі по-своєму.
От якось жінка й каже:
– Іди, чоловіче, в млин зерно змолоти. Та тільки з млина швидко повертайся додому. По дорозі ні з ким не вступай до розмови, бо біда трапиться.
— Добре! — як завжди, відповів Іван.
Взяв на плечі мішок із зерном й подався до млина.
Змолов зерно, можна вже й додому йти, але в нього і на гадці цього немає. Сидить собі у млині, дивиться, як мельник орудує, як засипається зерно, як борошно сиплеться. Прислухається Іван до розмов у млині, а тих розмов там завжди вистачає. Бачить мельник, що Іван засидівся, й питає його:
— Ну, видів, як борошно робиться?
— Видів і навчився! — відповідає Іван. А він помітив, що мельник з кожного мішка залишає собі мірку борошна.
— Чому ж ти навчився?
— З мішка по мірці! — відповідає Іван.
— А й справді навчився, — здивувався мельник. — Тепер вже й додому можеш іти!
Іде Іван додому з мішками за плечима і, щоб не забути, повторює дорогою:
— З мішка по мірці, з мішка по мірці…
Проходить Іван біля женців. Женці жнуть, потом обливаються. Іван став, привітався, далі й каже:
— З мішка по мірці.
– І який дідько тебе сюди приніс? Бодай тобі добра не було! — сварились женці на Івана. — Треба так казати: «Щоб ви носили й не переносили!»
— Добре! — погодився Іван і пішов далі.
Пройшов трохи, бачить — покійника несуть. Став Іван і каже:
— Щоб ви носили й не переносили.
Розізлилися люди на Івана, ледве не побили його.
— Не так, Іване, треба казати. Хто тебе такого навчив?
— Женці навчили!
— Треба так казати: «Бодай такого не бачити й не чути!»