Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Пусти мене, леґеню. Не видиш — я без рук. Як не буду гризти, то вмру з голоду.
— А де твої руки?
— Мачуха відрубала.
— За що?
— За те, що-м дала муки бідному чоловікові.
Вони сіли під яблуню і розговорилися. Просиділи до самого ранку. Коли сонце зійшло, Івонцьо сказав:
— Слухай сюди, Калинко. Будь моєю жінкою.
Дівчина відповіла:
— А твої ненько й мамка не виженуть мене?
— За що?
— За те, що я не можу робити.
— Не журися, люба…
Івонцьо взяв Калинку, повів її в хату.
— Ця дівчина, — сказав своїм родичам, — буде моєю жінкою.
Батько здивувався, а мати сплеснула в долоні:
— Як же вона може бути жінкою, коли не має рук? Ні обіду не зварить, ні сорочину не випере, ані дитину не побавить.
— Доста, мамо, моїх рук. Адіть, які моцні. Буду робити і за неї…
Івонцьо так насівся, що родичі мусили зробити весілля.
А Калинка скоро народила двох хлопчиків-близнюків із золотими чупринами. Івонцьо дуже тішився своїми синами. Але недовго він радів: цісар на десять років узяв його до війська.
Івонцьо зібрався, поїхав служити, і Калинка лишилася з дітьми. А свекруха тільки те й чекала. Вона поклала їй одного хлопчика на праве плече, а другого на ліве, отворила перед нею двері й крикнула:
— Ану, пакуй із моєї хати, аби я не виділа й не чула про тебе і твоїх дітей.
А що мала робити Калинка? Вона пішла дорогами, по яких люди не ходили, аби не дивувалися. Блукала лісами, полями. Ночувала у корчах і боялася, аби звірі дітей не роздерли. Одного дня змучилася так, що не чула своїх ніг. Та й схотіла пити. Підійшла до кринички… А тільки нахилилася, як одна дитина впала з плеча у воду. Калинка, не стямившись, торгнулася за нею, та — плюск — упала у криницю і друга дитина. Мати закричала, що аж темно стало. І так ревно тяглася до своїх дітей, що у неї виросли обидві руки. Нараз витягла дітей і дуже раділа, що не втопилися. Притиснула малих до грудей і понесла далі. Зайшла в темний ліс. А у тому лісі була стара-престара хатинка. Жінка увійшла, поклонилася:
— Добридень… Хто тут є живим?
— Та, ади, я доживаю віку, — почулося з печі.
А там лежав старий чоловік, увесь покритий струпами.
— Дідику, я буду у вас жити, бо не маю куди йти зі своїми дітьми.
— Най буде так, жіночко… Але тобі тяжко буде слухати, як я стогну від ран.
— Ні, дідику, я зіллям загою ваші боляки, — приймається Калинка.
— Не загоїш їх ніяким зіллям — воно не помагає. Треба би спалити оцю хатку і тим попелом посипати рани. Лише так загояться.
Калинка засмутилася. Якщо згорить хатка, де ж вона буде жити з маленькими дітьми? Але таки сказала:
— Ану, злазьте, дідику, з печі — я підпалю хату. Як будете здорові, то ми збудуємо собі нову хатину.
Дід зліз із печі. Калинка повиносила надвір усе дрантя і підпалила хату. Вогонь був великий, аж до самих хмар. Коли погас, Калинка підійшла, набрала жменю попелу й посипала дідові рани. Посипала один раз і другий… Після третього разу рани загоїлися.
Дід підвівся і сказав:
— Дякую, Калинко. А тепер ти оглянься назад: подивися, яку маєш хату. В ній є все для тебе і твоїх дітей.
Жінка не повірила і своїм очам. Вона зайшла в таку велику хату, якої не мав ні один багач.
— Діду, це ж королівський палац!
Та старого вже не було поруч — зник, ніби в землю провалився.
Минав рік за роком.
Калинка жила у добрі.
Івонцьо вернувся з цісарського війська. Він не застав удома жінку і дітей. Питає:
— Мамо, де мої?
— Твоя жінка з дітьми пішла неворотом, не схотіла триматися хати. Я їй казала, аби була дома, але вона не слухала.
Івонцьо узяв палицю і торбу — подався у світ. Ішов дні та ночі. Усюди блукав, але ні жінки, ні дітей не міг знайти. А якось він заблукав до темного лісу. Довго йшов дорогою і раптом помітив великий палац.
Зайшов подивитися, хто це тут живе. Лише відчинив двері — побачив Калинку. Вона простягла до чоловіка руки. Але він налякався і хотів утекти.
— Ти тікаєш від своєї жінки? — спитала Калинка.
— Ти не моя жінка. Вона була без рук, а ти — з руками.
— Ні, Івонцю, я твоя.
— А хто тобі дав руки?
Калинка розповіла. Івонцьо залишився зі своєю жінкою і дітьми. Вони довго жили і лиха не знали.
Про ледачу дівчину
Були собі чоловік та жінка, і була у них одна дочка. Вона була гарна і вже й велика, але нічого в них не робила, бо нічого не вміла, а тільки вміла в колисці колихатися. Сидить собі, колишеться з ранку до полудня, потім злізе, наїсться і знов колишеться. От доросла вона вже до того, що прийшли до неї свати. А батьки кажуть: