По живу і мертву воду

Марія глянула на брата, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього ці слова, й продовжувала;

— Якщо буде потрібно, ми не зупинимося ні перед чим. Словом, ножем, кулею будитимемо в душах лінивих і покірних земляків наших національну свідомість. Ми не будемо числитися з жертвами. Хай упадуть тисячі, сто тисяч, мільйон. Тим краще! Нація, міцна й монолітна, загартована, як криця; підійметься з крові й очиститься кров’ю. Інтереси нації перш за все. Без вагань і сумнівів ми підемо за своїм жорстоким і прекрасним вождем!

Закінчивши читати, Марія відкинула аркушика, запалила погаслу сигарету, запитала:

— Ну, як, Петрусю?

— Яскраво й сильно. Вітаю. Перепиши і дай мені примірник. Ми віддрукуємо листівки.

— Але це не для всіх… — стривожилася Марія.

— Звичайно! Лише для нашої еліти, для командирів.

— Для тих, хто зрозуміє…

— Саме так. Вітаю, дуже сильно написано.

Марія, задоволена, всміхнулася.

— Як бачиш, твоя Марія не марнувала часу… Але це не все. Я підготувала до друку статтю доктора Івана Гладиловича, в якій він твердить, що расові відмінності між українцями й росіянами значно істотніші, ніж, наприклад, між українцями й німцями. Таким чином, про нашу расову спорідненість із москалями не може бути й мови.

— А чи не занадто? Наукові таланти цього Гладиловича… В статті є якісь аргументи, докази?

— Яке це має значення! Наукові докази мене менш за все турбують. Важлива сама думка, яку ми повинні вбити в голову читачеві, — москалі не наші слов’янські брати, а зовсім чужі нам у расовому відношенні люди. По крові вони ближче до татар, монголів.

— Так, у цьому є рація.

— Ще б пак! — вигукнула Марія, обхоплюючи руками коліна. — Ну, досить про справи. Я так скучила за тобою, любий, така рада, що бачу тебе.

— Я теж…

— І так невдало. Тобі доведеться піти, а я повинна буду мило розмовляти з німецькою дурепою. Вже за одне це я її ненавиджу.

— Ми зустрінемося завтра. Вранці, коли вона піде. Ти можеш з’явитися в редакцію з запізненням?

— Звичайно. Але я не хочу розлучатися з тобою так швидко. Знаєш, ми вийдемо на подвір’я, там лавка. Ти тільки попередь Романа, що ночуватимеш у нього.

Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:

— Я зараз прийду. Проведу брата…

Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один — «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців — не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор — ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого — за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!