Чорний замок Ольшанський

— Стій, вовк би тебе з'їв, — прикрикнув він на коня і посміхнувся мені. — От і вам пощастило. Не треба тих кілометрів тьопати.

— Що, відвозили когось?

— Та так, контролер-ревізор один був у Семириках. Дотопав до Ольшанки отих чотири кілометри. Та Гончаронка зустрів. Знайомі. Тут бухгалтер до голови: «Нехай його Висоцький підвезе. Чого чоловікові ноги бити? Ну і, дивись, пригодиться колись». Ольшанський йому: «Треба так господарство і твоє сальдо-бульдо вести, щоб контролерів-ревізорів тільки з делікатності на зупинки возити. Щоб знав, що це ми не зі страху, а ласку йому робимо. Гаразд, нехай Висоцький підвезе». А мені що? Я й повіз. Служба така.

— І що за людина?

— Та дивний якийсь, мовчун. Тільки вуса й крутить, та, як біля замку їхали, спитав, чи це він і є.

— Щось він мені здався схожим на когось.

— Та й мені спершу, здалеку. Десь колись нібито бачив. Потім придивився — ні, зовсім невідома пика.

Темні купи дерев часом майже змикалися над дорогою, утворюючи тунель. І в кінці його мерехтіла низька колюча зірка. Крикнув, заплакав, зареготав у нетрях пугач. Пізнувато. Їхні «пісні» відійшли разом з весною. Хоч бувають серед них одиниці, що плачуть і регочуть влітку, навіть ранньої осені.

— Ну, а ви звідки, так би мовити? — спитав Висоцький.

Обманювати не виходило. Багато людей бачили мене в Замшанах, дехто (пізні зморшки, видно, збирали для аптеки) — на стежці, що вела до урочища. Та й не люблю цього заняття, окрім тих випадків, коли інакше — заріз. І найголовніше, чому вчила покійна матір і що я запам'ятав на все життя: «Брехун мусить мати добру пам'ять». Справді мусить, щоб про деякі події не збрехати тій же людині зовсім по-іншому. Або просто проговоритися ненароком, що не в Могильов ти їздив, а зовсім у Гомель, де живе колишня коханка, про існування якої дружина або, ще гірше, наречена дуже добре знали, але вважали це «гріхом молодості, коли він ще не був знайомий зі мною».

— Із Замшан їду.

— І в Темному Борі були? — Мені здалося, що він ніби на хвилину напружився, але це він просто погладив коня по ріпиці. І знову та ж лінива грація.

— І там був.

— Ну і що ви там викопали? Це ж, певно, справа того ж Юліана Сая?

— Того.

— О боже, як же вона мені обридла. Стільки років минуло, а все одно, як почне згадувати дехто «дела давно минувших дней» та що було «за польських часів», і варто йому ту справу згадати — неодмінно якась зараза на мене скоса поглядає. Хоч ти від людських очей в бузину біжи чи в коноплі.

— То чому б вам не виїхати звідси?

— Я не відчуваю себе винним. Не хочу, щоб хтось думав: «Ага, допекло… Мабуть, знав кіт…» Ну й потім, що я в іншому місці? А тут моя земля, споконвіку моя.

— Рідний той куток, де відрізаний пупок?

— Та ні, просто там, де вперше себе відчув. Що можеш робити те й се, думати те і се, йти туди й сюди. Діяти. Пупок мені могли десь і в Римі різати, а коли, скажімо, немовляті й місяця не було, як його звідти вивезли, то що йому Рим? Ось і мені так. Моє все тут.