Дух животворить… Читаємо Сковороду

Стародавній міт про Наркіса (Нарциса) був знайомий Сковороді, ймовірно, за Овідієм, котрий переказав цей міт у третій книжці своїх «Метаморфоз».

…Коли в річкового бога Кефіса й німфи Ліріопеї народився син Нарцис, пророк Тиресій провіщував, що той проживе довге життя лише за однієї умови — якщо сам себе не побачить. Виросши в гарного юнака, Нарцис відкидає любовні домагання німфи Ехо та інших німф, за що його самого покарано безодвітним коханням. Одного разу, нахилившись над чистим джерелом, він бачить у воді своє відображення, закохується у нього й, натомлений невгамовним коханням до самого себе, невдовзі помирає.

Традиція зробила образ Нарциса символом самозакоханості й егоцентризму.

Сковороду таке тлумачення не задовольняє. Для нього Нарцис — людина, котра не просто закохалася «в якусь зовнішність», але та, що здійснює зухвалий, небезпечний, сповнений драматизму акт самопізнання, відкриття самої себе. «Наркісів образ благовістить це: „Пізнай себе!“ Нібито сказав: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно. Атож! Як це можна залюбитися в невідоме? Не горить сіно, не захоплене вогнем. Не любить серце, не бачачи краси. Видно, що Любов є Софіїна дочка». Мудрість Нарциса, за Сковородою, в тому, що він не хоче бути схожий на «безпутного мандрьоху», який розкидує «по вулицях позири свої», він шукає істину в самому собі, «вдома» (І, 151).

Тому й фінал притчі в Сковороди інший, не традиційний. Його Нарцис «весь, ніби лід, розтопившись од самолюбного полум’я, перетворюється у джерело», яке «вічно парою дихає», «оживлює й прохолоджує». Він аж ніяк не самозакоханий еґоцентрик, він — «орленя орлиці, матері фіванської премудрості» (І, 151–152).

Говорячи про «фіванську премудрість», Сковорода має на увазі Фіви — столицю і найзначніший релігійно-культурний центр стародавнього Єгипту. На його думку, Нарцис, що втілює поривання людини до самопізнання, подібно до Сфінкса, розбуркував уяву ще давніх єгиптян. Різні варіації на цю ж тему він знаходить в юдейській мітології («…Від єгипетського глянемо на єврейських Наркісів»), шукає Нарцисові риси у багатьох персонажах Святого Письма, наприклад, у Давидові: «А Давид чи не істинний є Наркіс?» (І, 154). Головне у сковородинівській інтерпретації міту, її живе раціональне зерно — погляд на образ Нарциса як на своєрідний універсальний архетип, закорінений у глибинах первісних моральних уявлень людини.

Остаточна редакція «Наркіса» склалася не відразу. Сковорода, вочевидь, переписав його 1771 року, вніс деякі додатки й зміни, ця дата зустрічається в тексті. Потім автор якось забув про свого «першородного сина», але, виявивши рукопис у Я. Правицького, який протягом багатьох років збирав і зберігав його твори, знову переписав частину тексту. Нарешті, 1794 року, вже зовсім на схилку життя, знайшов у собі сили, щоб написати пролог до найдавнішого й, виглядає, чи не найулюбленішого свого філософського твору.