Тривожний місяць вересень

— Ну, гаразд… — Він глянув на себе в скалку дзеркала, вмазану в стіну печі.— Не дуже… ну, нічого.

Звичайно, від бійки Валерик не погарнішав. Але глухарчани, якщо тільки не забули довоєнні часи, не мали дивуватися, що на вечірці дехто з хлопців зникав на якийсь час і потім повертався наче покусаний бджолами… Чи ба — і зараз, як і в добрі часи, знайшлося двоє хлопців, що не поділили дівчини! Старі були задоволені. Гулянка йшла, як і годилось.

Валерик, не ніяковіючи, виніс своє обличчя на суд глухарчан. Хороший він був хлопець, хоча й надто завзятий. Кривендиха гідно вийшла вслід за сином, розправивши поділ довгої полотняної спідниці.

Василько полегшено зітхнув.

— Дома ваша, — сказав він. — Сидить, чого їй?

Він справді був кмітливий хлопець, той Василько: доповідав, як і належить.

— Варвара прийшла на гулянку, — знову сказав Василько, нібито байдуже.

Очі в нього були трохи сонні, примружені, як у кота на осонні. А втім, котячий сон — для миші обман.

— Вона вийшла з хати, а ви якраз побилися з Вале-риком… І навіщо це треба?

Я згадав візерунчасту плахту, червоні чобітки, яскраву білизну крепдешину, глузливий погляд.

— Вона підсіла до Климаря, щось сказала. А що — не знаю. — Тут Василько винувато шморгнув носом і почухав одна об одну босі ноги. — Климар сміявся, наче вона пожартувала… А тоді пішов до Семеренкова, на другий край гулянки, побалакав з ним. І вони подалися… На городи, наче друзі… Климар його наче обняв рукою.

— Чого ти зарядив «наче»?

— Що ж я, маленький? Чи не розумію? — спитав Василько з інтонаціями Попеленка-старшого. Він тільки не додав «політично», не доріс іще до таких висот. — Коли жартують насправді чи коли друзі — зразу видно, як по картинці… Ну от, подалися вони на городи, а тоді далі, до лісу… Я хотів батькові доповісти, а батько до вас побіг! Оце й усе, нічого більше такого не було. Чуєте, а ви мені дасте з кулемета постріляти? Я вже і з гвинтівки стріляв, і з автомата!