Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Постираєте, теє-то як його, підметки за вечір, — скрушно зітхнув поруч Маляс. — Отакі підметки… Хіба дістанеш? Це ж до війни в Шарковичах шили, у єврейському містечку Козлові!
Та Варвара не думала про підметки. Її чобітки весело бігали один за одним, обличчя порожевіло, губи трохи розтулились, і вона дихала у припухле, темно-вишневе Валерикове вухо. Крепдешин вилискував сріблом, цупка барвиста плахта метлялася, відкриваючи круглі коліна. Гарна була на вроду Варвара, що й казати. Пропонувала мені мирне життя, чотири вибілені стіни, перину, рушнички на стінах.
Невже це я виходив пізньо! ночі з її хати, соромлячись самого себе і радіючи, що зрештою на свободі? Ні, то була інша людина.
Варвара ніби дратувала мене. Вона знала, геть усе знала про Горілого й танцювала за кілька метрів од мене, прикривши очиська густими віями, а моряк Валерик аж танув від її дихання, як олія в каганці.
Розгадка шугала десь поруч. Здавалося, досить простягнути руку, і я доторкнусь до неї. Звичайно, це було схоже на те, коли ловиш муху, заплющивши очі. Але ж муха дзижчала, отже, шанс на успіх був!
Хтось переставив голку на край диска. Майданчик відповів на це хмарою пилюки. Валерик, що був випростався, знову випнув зад, і ноги його заходили в розтрубах кльошів, наче язики-бовтала у дзвонах.
Журно стало мені. Ось тут недавно, біля хвіртки, стояла вона, і волосся її жовтіло свіжою солом’яною жовтизною, а очі були розгублені й сумні. Переді мною були її прямі худенькі плечі, і тонка шия, і чорний широкий пояс, і лінії чорної кофтини, що косо сходилися на талії. Тендітний глечик на хиткому гончарському крузі, що швидко обертається. Полишити б усе до дідька! Климаря, Варвару, бандерів, усі загадки. Піти. Бути поруч з нею. Антоніною. Антосею…
Хтось поклав мені руку на плече. Долоня була невагома, мов листочок. Я озирнувся. Рядом стояв Сагайдачний. У скельцях його пенсне вигравали вогники каганців, сухі губи йому припорошило пилом.
— Я радий, що ти цілий, — промовив він.
Переді мною була людина, яка відмовила мені в допомозі.
— Висловлюйтесь ясніше, — сказав я. — А чом це я маю бути не цілий? Климаря тут нема, кажіть!
Він уважно подивився на мене. Очиці в нього були голубенькі, світленькі, але вперті. Із пенсне вони зорили, як із овальних рамочок. Я одвернувся. Коли він отак дивився, я раптом починав особливо гостро відчувати свою наївність і глупоту. Молодість перетворювалася на нестерпно ганебну ваду.
— Гніваєшся? — спитав Сагайдачний, усміхаючись. — Але ж ти не вважаєш, що я заодно з бандитами, правда? Виходить, усе-таки віриш! У наш час підозріливості, котру деякі люди називають пильністю, віра — дуже цінна якість… Так, Іване Миколайовичу, для мене не секрет, хто такий Климар.
Я промовчав.
— Дійшли чутки, що тебе вбили, — сказав Сагайдачний. — Ось чому я тут. Радий, що це брехлива чутка!
— Цікаво, хто це вам сказав? — запитав я. — Він поквапився. Але мене справді хотіли вбити.
— Голубчику, Іване Миколайовичу! Різні люди заходять на наш хутір… Який же ти молодий і задерикуватий… Та й оця сварка з морячком! Правду кажучи, я позаздрив.
— Чому?
— Безпосередності. І твоєму почуттю до тієї дівчини. Ти нічого не казав мені про неї! Але… Я маю слушність?
Пластинку перевернули, і Шульженко кинула в натовп свою грайливу «Ягоду». Тут навіть сиві Голенухи вийшли в коло притупуючи, бо це був таки танець, а не якийсь там незрозумілий фокстрот чи бостон. Знялася курява, наче рота пішла у маршовий кидок, і ми з Сагайдачним відступили за тин. Тут було темно, хоч легенька гра світла і мерехтливих тіней сягала й сюди, гостро дихнуло запашним тютюнцем, що розкрив уночі свої квіти. І зразу ж проступили зорі.
Сагайдачний підвів до неба скельця пенсне.
— «Спостерігай переміщення зірок, ніби воно веде тебе за собою. Уважно розмірковуй про перехід стихій однієї в другу…» Так, еге?
— Ренар? — не втримався я.