Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
Добре було б, якби зустріччю з начальником карного розшуку сьогоднішній день і завершився. Але протягом наступних годин у Нікітина відбулося ще кілька телефонних розмов, у результаті чого банкір збагнув: якщо не вирішить всіх своїх проблем за два-три дні, може лишитися без партнерів, без покровителів, без… Ліпше перелік не продовжувати. Це означало віддати Момота, купивши собі в такий спосіб індульгенцію. Ну, а те, що колишні колеги давно хочуть загнати Сашу в жорна українського правосуддя, тільки шукають бодай невеличкого приводу, банкір тепер жодних сумнівів не мав.
Замкнувшись у кабінеті, Нікітин якийсь час міркував, дзвонити Момоту, аби оповісти весь невеселий розклад, чи почекати. Від дзвінка утримувало, не в останню чергу, побоювання, що його телефон уже десь там взяли на контроль, простежать шлях від дзвінка до дзвінка, технічні можливості навіть у Конотопі дозволяють, тут — купа підприємств, кордон недалеко, служба безпеки завжди на низькому старті. Майнула раптом бунтівна думка: а ну як він тільки того і прагне… Ніби не причетний, а Сашка простежили… Відразу прогнав від себе підступну думку: ні, ось так непрямо допомагати органам йому самому невигідно. Так вийде, що він справді ні до чого, значить, заженуть його під ті самі жорна, по тій самі повній програмі, і тоді точно в нього фори не буде, чим торгуватися — теж.
Так Нікітин сидів, дивлячись в одну точку, міркуючи, яке прийняти рішення, і що далі, то більше схилявся до того, аби, витримавши для фасону пару днів, принести Зарудному голову Сашка Момота на тарілці з блакитним обідком. Ну їх усіх під три чорти, тепер часи суворі, кризові, кожен сам за себе.
Озвався телефон.
Нікітин подивився на дисплей. Номер не визначався. Хто це ще?
Відповідати? Не відповідати?
Дзвінок повторився.
— Алло.
— Це я, впізнав — чи сказати хто?
Нікітин ледь не кинув трубки — на мить вона уявилася йому в вигляді змії, отруйної, небезпечної, до того ж чомусь розпеченої, хіба ж бувають гарячі живі змії…
— Якого біса ти сюди дзвониш?
— Не сци, — голос Сергія Горілого звучав на диво спокійно, наче не шукали його відсьогодні по всьому місту та прилеглих територіях. — Це такий телефон, його пропасти неможливо, спеціальний. Захищений від прослуховування, всякі такі навороти… Говори нормально. Дуже радий, до речі, що ми на «ти» перейшли, давно пора.
— Не хочу я з тобою ні про що говорити!
— Зате я хочу. Хоча справді тепер радості мало. Слухай, це правда, що в тій хаті, де Генку твого вбили, мужика якогось знайшли?
— Звідки я знаю!
— Знаєш. Тебе бачили, як ти в управу заходив. Із ким бесіду мав? Із Зарудним поки, чи вище брати?
— За мною стежать? Ти?
— Мені надвір не можна, пане Нікітин. І ви це теж добре знаєте. То правда про мужика чи ні?
— Правда, — насилу підтвердив банкір. — Для чого взагалі…
— Потім лірика, — урвав його Горілий. — Я на власні очі там відьму мертву бачив, теж застрелену. Вона, значить, на чоловіка перетворилася по смерті.
— Ти там п’яний, чи як? Хто в кого перетворився?
— Добре, потім про це. Тепер, як ти розумієш, нас із тобою ця пророчиця смерті повинна зацікавити не подвійно, а потрійно.
— Ніхто мене не цікавить! Нема ніяких нас, Горілий, ти все зрозумів?
— Ні, ще не все. Хочу зрозуміти більше. І ти мені в цьому допоможеш. Знаєш чому? — Сергій говорив на одному подиху, не лишаючи співрозмовнику можливості вставити навіть півслова. — У тебе працівника вбили. Помічника твого, Геною звали, якщо забув. Він зі мною пішов і на себе мою кулю прийняв, ясно тобі? Я знайду, хто це зробив, демон він чи не демон, з рогами чи з хвостом! Ти хочеш знайти убивцю свого помічника Гени?
— Так, — вперше за цей день Нікітин сказав щиру правду, навіть не думаючи, чим вона може йому загрожувати.
— Молодець, будуть із тебе ще люди. Тоді так: я твоєму Толіку одне завдання давав. Його можливо виконати?
— Ну… Ще вчора по обіді хлопці цим займалися… Не знаю, чи варто нам тепер потикатися до вашої системи…
— Варто, варто, там така система — патрульні не знають, що начальство собі думає. Можливості лишилися, поки що принаймні. Доки ти платоспроможний, ці кінці в тебе будуть, Нікітин. Тому постарайся до завтра організувати відбитки пальців із чашки та прогнати їх через міліцейську базу даних. Я сам тебе знайду завтра, не скучай.