Таємниче полум'я цариці Лоани

Одначе погляньмо на останню заповідь — «Не бажай добра ближнього твого». Хіба ти ніколи не замислювався, нащо ця заповідь, якщо вже є «Не укради»? Якщо ти забажав мати такий самий велосипед, як у твого друга, ти згрішив? Звісно, ні, ти ж його не вкрав. Дон Коньяссо, певна річ, запевнить тебе, що ця заповідь засуджує заздрість, що, безсумнівно, є лихим почуттям. Але заздрощі бувають різними. Буває заздрість чорна — це коли ти вподобав велик свого друга і хочеш, щоб він, з’їжджаючи з гори, впав і скрутив собі в’язи. І є заздрість біла — ти хочеш той велик і гаруєш, як проклятий, щоб змогти купити його хоч би з других рук. І це заздрість добра, завдяки їй обертається світ. А ще існує заздрість соціальна, що стосується соціальної справедливості: чому існують люди, які мають усе, а є ті, що з голоду пухнуть? Завдяки цій білій заздрості, соціальній, ти починаєш перейматися тим, як зробити так, щоб блага у світі розподілялися дещо рівномірніше. Але саме це й забороняє остання заповідь: не бажай більшого, аніж маєш, поважай право власності. На цьому світі живуть люди, що мають два хлібних поля лише тому, що успадкували їх, а існують ті, що гнуть на тих полях спину заради кусня хліба. І той, що гарує, не повинен бажати землі свого хазяїна, а як порушиш заповідь — державу зруйновано, й маємо революцію. Отож, любий мій хлопчику, не вбивай і не кради у таких самих злидарів, як і ти, але бажай добра тих, хто у тебе його відібрав. І це є сонце прийдешнього дня, те, задля котрого наші товариші вже прийшли у гори. Ми хочемо скинути Голомозого, що прийшов до влади завдяки грошам багатих землевласників і гітлерівських мисколизів, котрий хотів завоювати увесь світ, аби Крупп, що будує отакезні «Берти»[224], міг продавати більше гармат. Утім, що ти, малий, можеш утямити з моїх слів, адже тебе ростили й виховували, змушуючи зазубрювати «присягаю коритися наказам дуче»?

— Неправда, я розумію, хай і не все.

— Ох, сподіваймося.

Тієї ночі мені наснився дуче.

Якось ми з Ґраньйоло пішли гуляти пагорбами. Я гадав, що він знову, як колись, розповідатиме мені про красу природи. Але цього разу він показував мені лише неживе: коров’ячі кізяки, над якими роїлися мухи, виноград, побитий псевдомучнистою росою, бараболю з вічками, більшими за бульбу, що вже була ні на що не годна, викинутий у яму скелет тварини. Розгледіти, що саме то був за звір, заєць чи, може, куниця, було неможливо, бо він уже давно почав розкладатися. Ґраньйоло йшов, випалюючи одну «Міліт» за іншою, примовляючи: «Це корисно при сухотах, прочищає легені».

— Бачиш-но, малий, у світі править зло. Ні, радше навіть Зло. З великої літери. І я кажу не лише про те зло, коли людина вбиває й обкрадає собі подібного задля кількох копійчин. І не про есесівців, що вішають наших товаришів. Я кажу про Зло в чистому вигляді, саме по собі. Від котрого мої легені прогнили. Зло, від якого псується і йде нанівець увесь врожай, град ущент знищує виноградник, перетворюючи його хазяїна на злидаря, адже він утратив те єдине, що мав. Ти ніколи не питав себе, чому в світі існує Зло, а над усе — Смерть, чому до людей, які так люблять життя, і то не важливо, багаті вони чи бідні, однієї чудової днини приходить Смерть, забираючи їх навіть немовлятами? Ти коли-небудь чув про смерть усесвіту? А я читав і тепер знаю. Всесвіт, я маю на увазі геть увесь Всесвіт — зірки, Сонце, Чумацький Шлях, — це наче одна електрична батарейка. Вона працює, працює, а потім розряджається, і одного дня у ній не лишиться ані краплини енергії. І настане кінець світу. Та найголовніше зло в тому, що сам Всесвіт приречений на загибель. Так би мовити, від самого народження. Але чи можна назвати гарним світ, у якому існує Зло? Хіба не краще було б жити у світі, де Зла немає?

— Звісно, що було б, — філософствував я.

— Так, певна річ, один казав, що світ виник помилково. Наш світ — це хвороба Всесвіту, що вже за природою своєю не був добрим. І ось одного дня на його тілі з’являється гнійник — Сонячна система і ми разом із нею. Але ані Сонце, ані Чумацький Шлях, ані зорі, вони ж не знають, що їм судилося загинути, тож і не переймаються цим. А от ми, що з’явилися із зарази на тілі Всесвіту, на наше нещастя, вродилися неабиякими пронозами й утямили, що смерть неухильна. Отож ми не лише жертви Зла, ми обізнані жертви. Ба, який кайф!