Риб’яча кров

Я виходжу з цвинтаря на площу, проходжу повз оригінальні старі будинки, за високими металевими воротами в Махів, у прорізі між стовпцями показується хустка, а на якусь мить — і зморшкувате обличчя. Я мимохіть зупиняюся, але здається, ніби ця картинка мені лишень привиділася. Ніде нікого. Простую до пивниці, беруся за ручку — зачинено. Невже я нікого не зустріну, узагалі нікого? Зиркаю на годинник, пів на третю. Дивне відчуття супроводжує мене — йду за поворот, на інший бік села. Раптом немає вже куди йти, знову відчуття, ніби село стислося. Дивлюся на річку, широка спокійна гладінь, а я стою біля будинку Конопків. Під ним, де раніше була хата дядька Венци, лише тиха лагуна. Зараз саме тут річка найширша на все село. Я думаю про Зденєка, мені спадають на думку якихось кілька образів із давно минулих часів. Раптом я чую рипіння воріт, із садка виходить чоловік у береті, старому розстібнутому пальті і чоботях, він штовхає візок, повний сухого гілля, листя й бур’янів. У мене перехоплює подих. Ми якийсь час дивимося одне на одне, я підходжу до нього, і він випускає ручки візка. З-під берета вибилося волосся, сиве, наче попіл; обличчя неголене, він міряє мене очима й мовчить. Я сумніваюся, чи він мене впізнав.

— Доброго дня, пане Конопко. Це я, Гана.

Він голосно вдихає повітря й чухає собі вуса.

— Ви мене не впізнаєте? Гана Томашкова.

— Та впізнаю, — бубонить він. — Що тобі тут треба?

Мене вражає грубість його голосу.

— Мені захотілося побачити Зденєка, ми так давно не бачилися…