Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Вітер розгойдував сосни, з неба на мене дивився блідий з похмілля Місяць.
— То як тобі життя?
— Я нічого не чую, — відповіла я.
— Сказати за тебе «киць-киць-киць»? Покликати того, хто забув про тебе і обрав порятунок, віддавши тебе твоєму таткові?
— У нього просто багато справ, — сказала я.
— У кого — у Кота? — посміхнувся Місяць. — Ти ж знаєш, що дуриш себе.
— Він прийде, — сказала я. — Він прийде і врятує мене.
— Еге ж, — сказав Місяць.
Я знала, в Кота були справи, тому він не прийшов до мене. І знала, що він незабаром прийде.
Але замість нього знову прийшли санітари. Проте я спочатку вкрала швабру і заклинила нею ручку дверей, тому розбуджена їхнім стукотом, лише помахала рукою з-поза обтягнутої сіткою скляної стулки.
— На добраніч. Дякую, що завітали побажати мені спокійного сну.
Я лягла на бочок, поклала ручку під щічку, підібгала колінця і заплющила очі.
— І нехай вам теж насняться гарні сни, — сказала я санітарам, котрі приєдналися до нашої гри під назвою: «Я примушу тебе говорити».
Можливо, в тому, що Лікар віддав мене санітарам, був якийсь сенс. Але я не побачила його навіть тоді, коли їх прийшло п’ятеро.
— Донечко, — сказав вітчим. — Тобі краще сказати.
— Ні-і.
— То як хочеш.
— Та ну, — сказала я.
Лише Лагідний Робот:
— А, — я так хотів би допомогти бодай чимось.
— А, — дякую.
— Е, — тобі не слід було потрапляти сюди.
— А, — сказала я, — тобі теж, друже.
— Е, — сказав він, — мене тут лікують.
— Е, — на добраніч, — сказала я.
— А, — бережи себе.
Він помахав мені величезною рукою — велетень, що сягав головою до ламп.
Розділ 16
П’ятеро санітарів обшукали мою палату перед тим, як зачинити її, забрали швабру і відібрали все, чим я могла б їх скалічити.
Вони прийшли вп’ятьох, і алкоголік-Місяць сказав божевільному з сусідньої палати:
— Зачекай.
— Але я хочу зробити це.
— Мені здається, незабаром з’явиться дівчинка, що завиє разом із тобою.
Їх було п’ятеро.
— Здоровенькі були, — сказала я.
— І ти будь здорова, — сказали вони.
Вони чекали, що я кричатиму, але я усміхалася. Вони чекали, що я битимусь, але я лягла і спитала:
— Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?
Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. П’ятий скидав штани, шепочучи:
— Нічого, ти ще будеш дякувати.
— Без сумніву, — сказала я. — Але зачекайте. Я ще хочу познайомити вас з одним хлопчиком.
— А, — привітався Робот.
— А, — сказала я. — А, — дякую, що прийшов.
Бойова машина, котра зламалася вже по війні.
Його замріяний погляд, гори, що народжувалися просто під пальцями. Тих, хто йшов горами, він зупинив ось тут. У цій ущелині. Тричі по п’ять пальців. Потім складений з рук косий хрест:
— А, — я вбив їх усіх.
— Е, — сказала я, — адже то була війна.
— Ви знайомі? — запитала я.
— Йди до палати, дурню.
— Е, — це завжди означало — ні.
— Слухай, — сказала я. — Давай утечемо звідси.
Ми сиділи на санітарові, який упав біля самих дверей, і Зламаний Робот дивився на мене.
— Я відведу тебе на могилу Вовка.
— Е, — сказав він, — мене тут лікують. Я не хочу бути хворим.
— Я сама лікар, — сказала я. — Ходімо. Я лікуватиму тебе.
— Е.
— Тоді проведи мене, гаразд?
Добрий і милий, він зірвав усі ґрати і розчахнув переді мною семеро дверей. Добрий і славний, він ще довго стояв в останніх, сьомих, нахильці, щоб якось уміститися, і махав мені вслід рукою.
Отак розпочалося все це, і не я оголосила війну цьому безглуздому світові, що його вигадав мій вітчим.
За що тільки моя названа мати покохала його?
Я пішла з божевільні саме тоді, коли в місті стало на одну божевільну більше.
Вона бігала по квартирі, батьки не могли нічим зарадити, а її маленька дитина плакала в ліжечку, і не було кому заспокоїти її.
Вона вирвала собі волосся та порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки сочилися кров’ю, а коли підсихали, обплутували її чорним мереживом.