Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
— Облиш ту надію, Вільгефорце.
— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.
— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.
— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.
— Правда? А Лідія ван Бредеворт?
Чародій скривив губи.
— Не промовляй того імені, відьмаче.
Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.
— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.
— Мовчи.
— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Тор Лара.
Чародій відступив на крок. Ґеральт напружився, готовий до стрибка й удара. Але Вільгефорц не підняв руку, просто відвів її трохи убік. У долоні його матеріалізувався раптом товстий, шестифутовій кий.
— Знаю, — сказав він, — що заважає тобі розсудливо оцінювати ситуацію. Знаю, що ускладнює тобі можливість подивитися у майбутнє. Це твоя зухвалість, Ґеральте. Я тебе відучу від зухвалості. Відучу тебе від неї за допомогою цієї чарівної палички.
Відьмак примружився, трохи піднімаючи клинок.
— Тремчу від нетерплячки.
Кількома тижнями пізніше, зцілений стараннями дріад і водами Брокілону, Ґеральт роздумував, яку помилку він зробив під час битви. Й дійшов висновку, що під час битви він не зробив жодної. Єдина помилка була до битви. Треба було тікати ще до того, як бій почався.
Чародій був швидким, кий мигтів у його руках, наче блискавка. Тим більшим було здивування Ґеральта, коли при парируванні та дубина й меч задзвеніли металево. Але часу на здивування не було. Вільгефорц атакував, відьмаку доводилося крутитися в ухиляннях й обертах. Боявся парирувати мечем. Холерний дрючок був залізним, а до того ж іще й магічним.
Чотири рази він був у позиції для контратаки й удару. Чотири рази бив. У скроню, у шию, під піхву, у стегно. Кожен з тих ударів був смертельним. Але кожен був парируваний.
Жодна людина не зуміла б парирувати таких ударів. Ґеральт потроху починав розуміти. Але було вже запізно.
Удару, яким чародій його дістав, він не бачив. Удар відкинув його на стіну. Він відштовхнувся спиною, не зумів відскочити, виконати блок, удар позбавив його дихання. Отримав вдруге, у плече, знову полетів назад, ударившись потилицею об пілястр, об чималі груди каріатиди. Вільгефорц підскочив уміло, крутнув дрючком і вдарив його в живіт, під ребра. Сильно. Ґеральт зігнувся навпіл і тоді отримав у голову. Коліна його раптом пом’якшили, він упав на них. І то був кінець битви. Цілковито.
Слабо намагався заслонитися мечем. Клинок, заклинений поміж стіною і пілястром, зламався від удару зі скляним, вібруючим стогоном. Він заслонив голову лівою рукою, дубина впала — сильно — й зламала кістку передпліччя. Біль цілковито осліпив його.
— Я міг би вибити тобі мозок через вуха, — дуже здалеку сказав Вільгефорц. — Але ж це мав бути урок. Ти помилився, відьмаче. Переплутав небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставку. Ага, ти блюєш? Добре. Струс мозку. Кров із носа? Чудово. Ну, до побачення. Колись. Може.
Він не бачив уже нічого й нічого не чув. Тонув, занурювався у щось тепле. Вважав, що Вільгефорц пішов. Тож здивувався, коли на його ногу із силою упав удар залізної палиці, ламаючи кістку стегна.
Дальших подій, навіть якщо ті й були, він не пам’ятав.
— Тримайся, Ґеральте, не піддавайся, — безустанно повторювала Трісс Мерігольд. — Витримай. Не помирай… Прошу тебе, не помирай…
— Цірі…
— Не говори. Зараз я тебе звідси витягну. Витримай… Боги, не маю сил…
— Йеннефер… Я мушу…
— Ти нічого не мусиш! Нічого не можеш! Витримай і не піддавайся… Не зомлівай… Не помирай, прошу…
Вона тягнула його по майданчику, встеленому трупами. Він бачив свої груди й живіт, усі у крові, яка текла в нього з носа. Бачив ногу. Та була скривлена під дивним кутом і видавалася значно коротшою за здорову. Болю він не відчував. Відчував холод, усе тіло було холодним, одерев’янілим і чужим. Хотілося йому ригати.