Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Елізабет поглянула на Гребера.
— І це теж байдуже, чи не так?
— Ні.
— А є що-небудь не байдуже?
— Є. — Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. — Те, що ми вже не мерці, — сказав він. — І те, що ми ще не мерці.
16
Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.
169
Гребер просунувся крізь розчищений вхід і потрапив до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника й освітив дорогу.
— Ви що тут робите? — раптом крикнув хтось позад нього. — Зараз же забирайтеся геть!
Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити й рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.
— Ви чого тут вештаєтесь? — накинувся він на Гребера.
— Я тут живу. А ви?
— Тут живу я і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?
— Заспокойся, чоловіче, — сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. — Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?
— Так може кожен сказати!
Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його та пройшов повз нього.
У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік із кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком, чоловік з’явився з протилежного боку. Вони обступили Гребера.
— Що сталося, Отто? — запитав чоловік із кайлом в інваліда.
— Я його тут зловив. Вештався, щось винюхував. Каже, що тут жили його батьки.
Чоловік із кайлом недоброзичливо усміхнувся.
— А ще що?
— Більше нічого, — відповів Гребер. — Вистачить і цього.
— Більше нічого ти не вигадаєш, еге ж? — Чоловік зважив у руці кайло й замахнувся ним: — Забирайся геть! Рахую до трьох. А тоді доведеться тебе легенько цюкнути. Раз…
Гребер підскочив до чоловіка збоку і вдарив. Той упав, а Гребер вирвав у нього з рук кайло.
— Ось так буде краще, — сказав він. — А тепер гукайте поліцію, коли ваша ласка! Але ж цього ви не бажаєте, чи не так?
Чоловік, що прийшов із кайлом, повільно підвівся. З носа в нього юшила кров.
— Не раджу замахуватися на мене ще раз, — мовив Гребер. — У війську я добре навчився прийомів рукопашного бою. А тепер скажіть мені, що ви всі тут робите?
Жінка ступила наперед.
— Ми тут живемо. Хіба це злочин?
— Ні. А я прийшов сюди тому, що тут жили мої батьки. Може, це злочин?
— Це правда? — спитав інвалід.
— Звичайно! Хіба тут є що красти?
— Досить для того, в кого нічого немає, — відказала жінка.
— Тільки не для мене. Я у відпустці й незабаром знову поїду на фронт. Ви бачили записку біля входу? Ту, на якій написано, що хтось розшукує своїх батьків? Це я.
— Ти? — здивувався інвалід.
— Авжеж, я!
— Це вже інша річ. Ти ж розумієш, друже, тепер не дуже довіряєш людям. Нас розбомбило, і ми тут знайшли притулок. Адже де-небудь треба жити.
— Ви все це самі поприбирали?
— Частково. Нам трохи допомогли.
— Хто?
— Знайомі, які мають інструменти.
— А мертвих тут не знаходили?
— Ні.
— Це правда?
— Правда. Ми не знаходили. Можливо, тут хтось побував раніше, але ми нікого не знаходили.
— Це, власне, єдине, про що я хотів довідатись, — промовив Гребер.
— Для цього ж не обов’язково бити в обличчя, — дорікнула жінка.
— Це ваш чоловік?
— Не ваше діло. Це не мій чоловік. Він мій брат. Бачите кров?
— Це з носа.
— І з зубів.
Гребер підняв кайло.
— А це? Про що він думав, коли замахувався?
— Він би вас не вдарив.
— Знаєте що, люба, — проказав Гребер, — я навчився не чекати, доки мене вдарять.
Він відкинув кайло на купу сміття. Усі подивились на кайло. Малюк хотів полізти по нього. Жінка його не пустила. Гребер оглянувся навкруги. Тепер він побачив і ванну. Вона стояла біля сарайчика. Східці, мабуть, пішли надрова. На великій купі сміття валялися порожні консервні бляшанки, праски, погнуті каструлі, якесь ганчір’я, ящики й розламані меблі. Сім’я, поселившись тут, збудувала собі сарайчик, і все, що вдавалося знайти серед руїн, було для неї манною небесною. Тут не було чого сказати. Життя тривало. У малюка був здоровий вигляд. Смерть переможено. Руїни знову стали житлом. Що ж тут скажеш?