Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
З досвіду знаю, що всі, хто бував на війні за обгородженою дротом територією, бачили справжні бойові дії. Повернувшись додому, вони переживають посттравматичний стрес. Важко сказати, чи кожен відчуває потім певний «розлад». Я не психолог. Можу лише зазначити, що мої друзі по ескадрильї часто ділилися зі мною своїми переживаннями — домашніми проблемами, постійними нічними кошмарами та іншим. Мені завжди говорили, що звернутися в цій ситуації по допомогу означає зруйнувати собі кар’єру. Проте серед нас було стільки таких людей (і я поміж них), що мені подумалося: коли я бодай наполовину той лідер, яким хочу бути, то маю показати приклад і звернутися по допомогу перша.
На жаль, замість наслідувати мій приклад, товариші почали цікавитися, що мені сказав терапевт. Вони думали, ніби є якийсь чарівний рецепт, що може допомогти забути пережите. Ніби я розповім цей секрет після власної терапії.
— Гей, а можеш її спитати, що означає, коли повсякчас сниться кошмар, у якому тебе в супермаркеті переслідує тигр? — спитав друг, коли ми базікали в коридорі.
У всіх нас були проблеми, просто ми по-різному з ними боролися. Коли я бачу звіти, де стверджують, буцім посттравматичний синдром у жінок трапляється частіше, ніж у чоловіків, у мене немає жодного сумніву: ці дані необ’єктивні, бо ми скоріше визнаємо, що нам потрібна допомога. І хіба це не позитивна риса?
Через кілька місяців після повернення додому я поінформувала ланку командування, що не хочу працювати повний день. Станом на травень 2010 року я вже не буду пілотом «Тім Гоука». Я хотіла переїхати додому, в Остін, і стати «традиційним» гвардійцем. Я приїжджатиму в Каліфорнію на тренування, але це будуть короткочасні поїздки, а не повномасштабна робота.
Фінн вирішив, що я з’їхала з глузду. Більшість знайомих пілотів бажали опинитися на моєму місці над усе на світі. Він був переконаний, що я шкодуватиму про такий крок. Хоч ми з ним і близькі друзі, він усе одно не знає мене так добре, як я сама. Настав час змін. От тільки як сказати про це Стіву?
— Що-о-о-о-о? Чому? — спитав Стів, коли я виповіла йому свої наміри.
— Не знаю. Я скучила за Остіном і просто відчуваю, що вже час щось змінити. Я ніколи не хотіла працювати тут двадцять років, ти ж знаєш, — мовила я. — Я люблю цю роботу, але погодься: середовище тут гівняне. Нам усім треба приховувати душевні рани від місцевого лікаря: ми боїмося, що нас дискваліфікують, якщо розкажемо про свої нічні кошмари. Тебе від цього не нудить?
Він знизав плечима. Його обличчя було незворушне.
— Крім того, мені вже несила щодня ходити на роботу й дивитися на твою потворну пику, — додала я з усмішкою.
Я певна: він був розчарований. Проте, звісно ж, відповів мені чимось таким самим образливим. Потім ми, як завжди, стиснули одне одного в обіймах і розпрощались. Я знала, що ми ще побачимось і що зостанемося друзями, куди б хто з нас не переїхав. Знала, що, коли ми не говоритимемо місяцями чи навіть роками, все одно, зустрівшись, легко налагодимо контакт. Я, може, й покидала «Тім Гоук», але сподівалася, що дехто з моїх братів і сестер назавжди залишиться частиною моєї родини.
Через кілька тижнів після розмови зі Стівом я переїхала в Остін. Настав час подумати про подальші сторінки своєї життєвої історії. Мені було тридцять чотири роки, жодних зобов’язань перед кимось, тільки спроби зрозуміти, ким я хочу бути, коли вже виросла. Я могла спробувати опанувати безліч цивільних професій! Могла купити будинок, щось посадити й не боятися, що мені накажуть кудись переїхати. Це був неймовірний час, і ось-ось усе мало змінитися на краще.
Я повернулася додому в розпалі пекельно гарячого техаського літа 2010 року. Приблизно за тиждень мені закортіло зустрітися з друзями дитинства, тож я вмовилася з деким із них піти кудись випити. Мені не дуже хотілося йти в нудний провінційний бар у маленькому техаському містечку Леандер, але я звідти родом. То мій дім. І хоч я почувалася так, наче втекла з маленького містечка, у якому виросла і дуже багато досягла, проте ніколи не думала, ніби занадто крута для Леандера.
Задушливого серпневого вечора я припаркувала під невеличким торговим центром свій пурпуровий «Додж Челенджер», подарунок самій собі на честь повернення, і роззирнулася, шукаючи вивіски. Побачивши її, я була прикро вражена.