Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.
Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб дитина бачила, що я не схвалюю поведінку її матері. Такий конфлікт нічого доброго б не дав. Крім того, я відчувала, що дівчата заслуговують на найліпші ролі в суспільстві, і хотіла, щоб моя маленька родичка почувалася так само, як і я колись завдяки Девідові, щоб вона сказала собі: «Я зможу досягти багато чого, якщо досить наполегливо працюватиму».
— Ну, твоя мама помиляється. Я знаю багато жінок-морпіхів.
Її обличчя запроменіло від радості.
— Круто! — вигукнула вона. — Піду пограю на «Ікс-боксі».
Якби вона тільки знала, скільки їй доведеться грати на «Ікс-боксі», коли стане морпіхом!
Побачивши її втішене обличчя, я зрозуміла, як маю діяти далі. Так, я виконувала власну роботу якнайкраще, але цього було недосить. І мій живий приклад того, на що здатна жінка, також дехто не вважав за аргумент. Я мала знайти сильніший спосіб впливу, щоб переконати скептиків. Я вже це робила. Я писала й говорила про все, але нічого не змінювалося. Нічого й не може змінитися, поки ми не почнемо боротися трохи завзятіше. А ось у боротьбі я вже й справді мала великий досвід.
Якби я побачила таке в кіно, то не повірила б, але це правда: та розмова відбулася слушної миті, і вже наступного дня, 24 липня 2012 року, я дістала шанс якось на це вплинути. Зі Спілки громадянських свобод США зателефонувала жінка на ім’я Арієла Міґдал — адвокат команди, яка опікувалася правами жінок у цій організації. Вони збиралися порушити судову справу, і Арієла запропонувала мені стати позивачем від імені жінок, що колись служили у війську. Хтось назвав їм моє ім’я як взірець того, на що жінка здатна в бою, і розповів, що мені відмовили в спробі стати офіцером спеціальної тактики лише через мою стать.
Я, не вагаючись, погодилася взяти участь у процесі. Я розуміла, що довкола справи здійметься галас у медіа і знайдуться, можливо, велемовні опоненти, зокрема й ті, з ким я служила. Більш ніж імовірно, що мою власну історію служби змішають із брудом, а мене саму спробують дискредитувати. Але я думала тільки про засмучене обличчя своєї пасербиці, про те, яка вона була збентежена, коли вперше зіткнулася з дискримінацією. Я згадала свого шкільного вчителя містера Дьюї і те, якою зрадженою почувалася, коли зрозуміла, що він оцінював тільки мою стать. Я мусила показати дитині, що не конче мовчки терпіти зневажливе ставлення до себе. Навіть якщо все піде не так, я не збираюся сидіти склавши руки.
У наступні кілька тижнів я зустрілася з іншими позивачками й повправлялась у спілкуванні з медіа. Я зателефонувала у свою каліфорнійську ескадрилью й розповіла про все заздалегідь, щоб вони не дивувалися, коли дізнаються про це з новин. Мета Венте призначили командиром, і я радо вхопилася за можливість поговорити з ним.
— Привіт, Ем-Джей! У тебе в Остіні все гаразд? — спитав він.
— Так. Їм собі смажене на рожні м’ясо, позиваюся до Міністерства оборони, слухаю музику… усе як завжди.
— Хе-хе, так… — почав він і замовк, а потім до нього дійшло, що він не вловив жарту. — Стоп, що?
Я вдихнула й видихнула, щоб заспокоїти нерви. Я не боялася проблем, але мене жахало, що жінки й чоловіки, з якими ми разом стікали кров’ю в Афганістані, не зрозуміють мене або ще гірше — відмежуються від мене.
— Ну, річ ось у чому.
Я розказала йому про судовий позов і причини, з яких я співпрацюю зі Спілкою. Він не зронив ані слова. Просто мовчки слухав. Заговорив тільки тоді, коли я сама перестала заповнювати словами незручні паузи.
— Але я не розумію. Хіба ми колись заважали тобі щось робити? Ти ж була з нами там, у тому всьому лайні… Ближче до краю цієї прірви й не підійдеш.
— Ні! — мовила я, розуміючи, що він не збирався мене ображати, але виходило так, що ніби я сама його образила. — Річ не у вас. Річ не в тому, як ставилися до мене, і не в правилах підрозділу. Річ навіть не в повітряних боях. Ти знав, що жінкам фактично заборонено брати участь у наземному бою?
Він на мить замислився.
— Ну, ні… так… я не знав, — сказав він. — Гадаю, я ніколи раніше про це не думав.