Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.
День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима якесь гиготіння, я глянула праворуч уздовж пляжу й побачила те, що запам’ятається мені на все життя. Метрів за три від мене біг до води Дуґ Шеррі, в білих трусах-боксерах, з недокурком сигари між зубами.
Чотири місяці ми, вкриті піском і брудом, були в самісінькому серці пустелі, і намір стрибнути в Індійський океан раптом зробився найкращою ідею з усіх, що тільки можна придумати. Ми тут-таки роздяглися й стрибнули у воду слідом за Дуґом. Океан був теплий і приємний, мені не хотілося вилазити з води. Те плавання, яке я пам’ятатиму завжди, зміцнило нас і фізично, й емоційно.
Після короткого тропічного перепочинку на Дієґо-Ґарсії настав час повертатися в реальне життя. В Америці реальність відразу ж приголомшила. Декого з нас навіть аж занадто. Повернутися до родини після війни й зануритися в повсякденне банальне життя (сплата рахунків, заповнення форм на повернення податків) часом досить складно.
Комусь після повернення додому буває тяжко дізнатися, що без нього нічого не змінилося. Діти грали в спортивні ігри, ходили до школи, знайомилися з новими друзями. Подружжя заправляли автівки, їхали по харчі, базікали по телефону, тим часом як ми обмінювалися пострілами з навченим, цілеспрямованим ворогом і рятували молодих чоловіків та жінок без рук чи ніг, які спливали кров’ю в задній частині нашого вертольота.
У цьому ніхто не винен, але знову стати частиною монотонного світу якось навіть нереально. Треба поринути глибоко в себе й клацнути перемикачем режиму виживання. Декому з нас це вдається краще за інших.
По поверненні я взяла невеличку відпустку й навідала в Остіні маму. Я адаптувалася нормально, але іноді прокидалася посеред ночі, вкрита холодним потом. Мені не снилося, що в мене стріляють. Найскладніше було відновитися після екстремальних рятувальних місій і змиритися з тим, що ми не змогли врятувати всіх. Хоч, правду кажучи, найчастіше ми таки встигали врятувати поранених. Одначе, коли я згадую місії, на думку чомусь спадають саме ті, кого ми втратили. Чи зробила я все від мене залежне? Чи могла дістатися до них швидше?
Незабаром мене почали дратувати люди, які, приміром, скаржилися на довге чекання рахунку в ресторані. Мені більше не подобалися фільми жахів і стрічки про війну. Перший фільм, який я переглянула, повернувшись додому, — «Грім у тропіках». Це неймовірно весела картина, але вона починається сценою, де знімають кіно про війну у В’єтнамі й героєві випускають кишки. Довелося вийти з кінотеатру. Це було надто правдиво, і я просто не могла з цього сміятися. У реальному житті траплялися й набагато страшніші речі, але, спостерігаючи за цим на екрані, я знов почувалася винною через те, що тішуся кіно, а хтось більше ніколи не побачить дорогої людини. Я не могла дивитися, як для розваги й сміху використовують кадри з кров’ю.
Коли я знову опинилася вдома, оточена монотонністю буденного життя, то почала напружено боротися з нудьгою. Здавалося, що моя відвічна залежність від адреналіну скоро мене вб’є. Планка смертельно небезпечного в мозку змістилася до рівня «потрапити під обстріл на ворожій території», тож я почала шукати можливостей полоскотати собі нерви всюди, де тільки могла. Я зауважила, що стала їздити мотоциклом швидше й різкіше завертати. Я захопилася скайдайвінгом. Того кайфу, на який я підсіла, не могло дати ніщо інше. Це було просто кумедно. Я зрозуміла, що коли й далі набиратиму обертів, то, зрештою, зайду надто далеко. Треба було щось змінювати.
Навесні 2010 року мене відрядили на підвищення кваліфікації командирів екіпажу на Кіртлендську базу Повітряних сил в Альбукерке. Як завжди, я добре себе зарекомендувала на тренуваннях, тож пройшла курс швидше. Однак, повернувшись в ескадрилью як командир екіпажу, я зіткнулася з холодною реальністю. Я була добрим пілотом, але тут повною мірою відчула тягар нового клопоту. Як командир, я відповідатиму за літальний апарат, де є люди. Від моїх рішень залежатимуть життя і смерть потерпілих та екіпажу. Я маю показати найвищий клас — і фізично, як пілот, і психологічно, як лідер. Це мій обов’язок перед екіпажем.