Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
— Емм, то була я.
— Бляха, п’ятірка! Це було круто! — відповів він, усміхаючись. — У нас закінчилися патрони, і коли я побачив той спалах, то вже подумав, що ми звідти не виберемося. Ти змусила їх пригнутись, і ми змогли злетіти. Класна робота!
— Дякую, — сказала я й подивилася на Ріса, намагаючись угадати, чи будуть у мене проблеми.
Він прочитав мої думки й заспокійливо усміхнувся. Усі погодилися з тим, що я мусила натиснути на спусковий гачок. Хвала небесам, що я на нього натисла.
Капелан ступив крок уперед і оголосив: «Якщо комусь із вас треба «з Кимось поговорити», то я готовий». Ми перезирнулися й ледь не засміялися. Ні, дякуємо. Особливо тепер, коли ми стоїмо перед п’ятдесятьма людьми й від утоми не можемо навіть звести рук.
Після звіту до мене підійшов Ріс і оглянув мою руку. З виразу його очей я бачила, що він хвилювався сильніше за всіх. Відчуття було таке, ніби він ось-ось розридається. Ріс тоді був командиром ескадрильї і відповідав за нас усіх.
— Ем-Джей, ти маєш піти обстежитися, — мовив він без емоцій.
Я не сказала йому, що насправді найдужче мені боліла спина. Щось у ній змістилося, коли ми сідали, і я мала погане передчуття, що ще про це згадаю.
Я вийшла з ТОЦу. Коли двері зачинялись, я почула, як Ріс наказує відвезти мене до шпиталю. Було близько п’ятої вечора, а на вулиці й досі стояла шалена спека. Та мені було байдуже: я ж у Кандагарі. Я знала, що мені неймовірно пощастило, що стою тут, а не їду з мішком на голові в якійсь вантажівці талібів до їхньої бази десь у Марджі. Я почула, як за мною відчинилися й зачинилися двері ТОЦу, і повернулася. Позаду стояв Дуґ Шеррі. Він дивився повз мене на доріжку для рулювання, стискаючи зубами недокурок сигари.
Я чекала на його реакцію: чи він і далі мене ігноруватиме, як раніше, чи почне розказувати, скільки всього я зробила неправильно.
— Привіт, Дуґу, — мовила я, приготувавшись до будь-якого розвитку подій.
Минуло секунд із двадцять, перш ніж він зирнув на мене. Тоді оглянув своє взуття, пхнув камінчик, трохи поворушив ним і, ніби щось вирішивши, звів очі на мене.
— Хороша робота, мала.
Мене ніби по голові вдарили. Інші члени його команди покинули ТОЦ відразу ж за ним, і він рушив з ними до воріт, прямуючи в їдальню. Уже і їхній слід прохолов, а я досі стояла там, приголомшена. Це була найвища оцінка моїх здібностей з усіх, на які я могла сподіватися. Таке визнання від пілота його калібру, зважаючи на нашу складну історію взаємин, означало для мене більше, ніж усі медалі, що їх у майбутньому пришпилять мені до грудей.
Трохи побурчавши, я погодилася, щоб мене відвезли до шпиталю. Мені зробили рентген, дістали кілька шматочків шрапнелі й промили рани сольовим розчином. За годину я вже була в ТОЦі, готова до роботи. Тільки-но стало зрозуміло, що сьогодні нас уже не випустять літати, ми з екіпажем вирушили до прикрашеної різдвяними вогниками вишки. Нам не хотілося відпочивати. Дещо треба було закінчити.
Ми сиділи там, спостерігаючи, як заходить сонце, нюхали відстійник і по черзі брали запальничку, підкурюючи сигари. Я витягла ту, яку весь час зберігала в рятувальному жилеті. Мені здалося, що це найкращий привід для святкування з усіх можливих. Хтозна, чи буде в мене ще такий шанс?
Ми всі посміялися з очевидної небезпеки курити сигари в просяклому пальним одязі на дерев’яній вишці, але в той момент більшість із нас почувалася майже непереможною. Я б сказала, куленепробивною, хоч то, звісно, була неправда.
— Гей, Стіве, закладаюся, навіть тобі перепаде, якщо розповіси цю історію в барі, — пожартував один з хлопців.
Ми ледве не надсадили животи від сміху, і нам це допомогло більше, ніж усякі слова капелана. Шок іще не минув, однак ми були неймовірно щасливі з того, що лишилися живі, зібралися разом і кепкуємо зі Стіва. Я сумую, згадуючи ті дні, коли літала зі своєю бойовою родиною. Від цього спогаду мені стає на серці найтяжче.
Пізніше, того вечора, ПРи полетіли за своїм товаришем, якого ми лишили з конвоєм. Ніхто з нас не мав наміру йти в ліжко, не дізнавшись напевно, що він у безпеці. Ми готові були зачекати. Джордж попрямував до біотуалету. Я чистила гвинтівку в тій частині ТОЦу, де стоять шафки екіпажів, неподалік від біотуалетів, коли почула шум.
— От чорт!
Пластикові двері різко прочинились, а за ними й задні двері ТОЦу, з яких вилетів схвильований Джордж.
— У тебе все гаразд? — спитала я.
Тепер, коли адреналін трохи відступив, я дещо хвилювалася про всіх. В емоційному плані нас ніби кидало від відбійника до відбійника, тож мені було цікаво, що ж так вразило Джорджа.