Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Перші бійці вже дісталися асфальтового подвір'я. З льоху затріщав важкий кулемет. Солдати попадали на землю, залягли у воронках, відповідаючи вогнем.
Двоє бійців у азбестових костюмах, з панцерними бляхами на грудях нишком промчали під стіною, зникли в темряві, і раптом струмінь вогню освітив сутінки, червоний омах полум'я сягнув до кулемета в підвалі і погасив його вогонь.
Ліворуч на руїнах показалися якісь постаті. Солдати навели на них зброю, не знаючи ще, свої це чи чужі.
– Варшава! – вигукнули ті, що надійшли.
– Варшава, – відповів сержант Шавелло і наказав: – Вперед!
Лажевського куля зачепила під час перебіжки. Він присів, скривився од болю, притис до грудей ліву руку, але побачив, звідки в нього стріляли, зняв поодиноким пострілом снайпера, який причаївся високо на рештках стіни.
Біля підпрапорщика з'явився Зубрик, розрізав мундир на плечі і взявся вправно бинтувати рану.
– Швидше, – квапив Данило.
– Швидко тільки…
Від станції загриміла гармата вкопаного «тигра». Влучена прямою наводкою, стіна повалилася. В повітрі захурчали, засвистіли осколки. Хорунжому стало погано, голова йрго схилилася на плече.
– Зав'язуй! – зарепетував Магнето. – Після штурму будеш мліти.
– Вже зав'язую, – фельдшер допомагав собі зубами. Поряд з ними Віхура лаявся, показуючи на танк:
– Гранатою до погані не дістанеш!
– Зараз ми його… – відповів Костянтин Шавелло. Поволі опускаючи долоню, щоб відчути потрібний кут підйому, він прицілився з ракетниці, вистрелив, і світлова куля, описавши дугу, розсипалась над танком зеленкуватими зірками.
Зірки віщували погане для танка, освітили башту й гармату. З шостого поверху артилеристи ясно побачили величезну прямокутну сталеву коробку.
– Згідно з координатами ракети готуйсь! – вигукнув командир гарматної обслуги, вихилившись за підвіконня.
– Трішечки ліворуч, – бурмотів навідник, дивлячись крізь відкритий затвор у дуло. – Можна заряджати!
Снаряд зник у стволі, брязнув затвор, і артилеристи відскочили вбік. Один із них натяг мотузку.
Гаубиця вагою в дві з половиною тонни стояла посередині великої кімнати, зарившись лемешами в розбиту ломами підлогу. Із своїм короткуватим стволом вона скидалася на фантастичного звіра, що виглядав у вікно.
– Вогонь!
Шарпнулась мотузка, гармата, відкочуючись, зітхнула, гнівно підстрибуючи на покришках.
Шавелло, який нетерпеливо чекав пострілу, помітив куточком ока блиск, і майже в цю саму мить побачив, як у схованого в окопі «тигра» згори мов грім ударив важкий снаряд, розірвав броню. В небо високим стовпом шугонуло полум'я – загорівся бензин.
Сержант скочив на ноги, обсмикнув мундира і крикнув щосили:
– Уперед марш, синки!
Зірвалася вся ударна група і рвонула вперед.
– Варшава! – вигукнув пароль Віхура.
– Варшава! Варшава! – зірвалися з усіх боків голоси.
Піхотинці висипали з руїн, з воронок – йшли в атаку, стріляючи з автоматів. Відповідали їм нервові, поспішні черги. Де-не-де рвалися снаряди. На великій площі назустріч піхотинцям вистрибнули есесівці. Закипіла рукопашна.
Солдати Шавелла билися біля подірявленого бункера лопатками, прикладами автоматів. Лажевський пістолетним пострілом поклав офіцера, і відразу мов по команді фашисти кинули зброю, підняли руки вгору.
– Пильнуйте їх! – наказав Віхура вогнеметникам.
– А ти?
– Чого будете з отим шлангом бігати! Я танк шукаю.
– Вниз! За мною! – кричав Шавелло, але голос його потонув у загальному гармидері.
– «Рудий»! «Рудий»! – гукнув Лажевський, і це слово подіяло мов пароль, зібрало розвідників докупи.
Проштовхуючись між полоненими й солдатами, побігли Сходами вниз. Німці, що хотіли здатися, зачіпали їх, кричали:
– Гітлер капут! Ми здаємося!
– Іди к бісу, – Костянтин штовхнув з дороги товстуна в офіцерському мундирі.
– Нагору! – гукнув Магнето, щоб вилазили нагору, на майдан.
Увірвалися на станцію, завалену вбитими, мовби ганчір'ям, поламаною зброєю і бетонними брилами.
– Геть! Геть! – Лажевський одганяв останніх німців.
– Я не можу встати, – стогнав унтер-офіцер, який лежав долі, стискаючи руками пробите осколком стегно. – Ох, перев'яжіть мені рану.
Маруся присіла поряд, розрізала холошу. Перев'язуючи пораненого, неспокійно питала:
– Хлопці, де «Рудий»?
– Пошукаємо – і знайдеться, не голка, – пробурмотів Шавелло і побіг у тунель.
– Панове, я хвилиночку відпочину, бо, далебі, вже не можу, – попросив Зубрик, простягаючись на землі.