Твори в 4-х томах. Том 3

Отже, бенкет тривав далі; коло мене сидів колишній імпресаріо Рафаеля ель Гальйо й розповідав мені одну історію, яка закінчувалася так: «І тоді Рафаель підходить до мене й каже: «Ти мій найкращий і найшляхетніший друг на світі. Я люблю тебе, як рідного брата, і хочу зробити тобі подарунок». І він дає мені чудову діамантову шпильку для краватки й цілує мене в обидві щоки, і ми тоді страшенно розчулилися. А коли Рафаель ель Гальйо, віддавши мені діамантову шпильку, вийшов із кафе, я сказав Ретані, який сидів зі мною; «Цей паршивий циган щойно підписав контракт із іншим імпресаріо». — «Чому ти так гадаєш?» — питає Ретана. «Я з ним працюю десять років, — відповідаю я, — і він ніколи не робив мені подарунків, — так розповідав імпресаріо ель Гальйо. — І нічого іншого це не може означати». І так воно й було, саме тоді ель Гальйо й пішов від нього.

Але тут у розмову втручається Пастора, не стільки щоб заступитися за добре ім’я Рафаеля, бо ніхто не паплюжив його більше, ніж вона сама, скільки тому, що імпресаріо образив циган, назвавши Рафаеля «паршивим циганом». І вона накинулася на нього з такими словами, що імпресаріо замовк. Тоді вже втрутилася я, щоб утихомирити Пастору, а ще одна циганка почала заспокоювати мене, і знявся такий гармидер, що не можна було нічого розібрати, крім хіба слова «шльондра», яке лузало гучніше за всі інші, але нарешті всі викричались, і ми троє, з яких усе й почалося, посідали на свої місця й втупилися очима в свої келихи, а потім я глянула на Фініто й побачила, що він дивиться на бичачу голову, ще запнуту фіолетовою тканиною, і в очах у нього жах.

В цю мить президент клубу почав промову, після якої з бичачої голови мали зняти запону, і весь час, поки він промовляв, а довкола кричали «Ole!» й грюкали по столу кулаками, я стежила за Фініто, а він сидів, знітившись у кріслі, приклавши до рота свою, ні, вже мою серветку, і, наче зачарований, з жахом дивився на запнуту бичачу голову, що висіла навпроти нього на стіні.

Під кінець промови Фініто почав трясти головою, все глибше вгрузаючи в крісло.

— Ти що, малий? — запитала я його, але він мене не впізнавав і тільки тряс головою і все казав: «Ні. Ні. Ні».

Тим часом президент клубу, скінчивши промову під схвальні вигуки всіх гостей, виліз на стілець, розв'язав шнур, що притримував фіолетову запону на бичачій голові, й почав повільно стягувати її вниз. Вона зачепилася за один ріг, і тоді він смикнув, і тканина зісковзнула з гострих відполірованих рогів, і показався величезний жовтий бик із розлогими, вигнутими чорними рогами, білі кінчики яких були гострі, як голки дикобраза; голова була зовсім як жива, той самий чубок на лобі, і ніздрі роздуті, а очі блищать і дивляться просто на Фініто.

Всі закричали, заплескали в долоні, а Фініто зовсім знітився в своєму кріслі, і тут усі раптом замовкли й озирнулися на нього, а він казав: «Ні. Ні», — і намагався ще глибше забитися в крісло, а потім раптом дуже голосно вигукнув: «Ні!», і великий згусток крові вилетів у нього з рота, але він навіть не підняв серветки, і згусток скотився по підборіддю, а він усе дивився на бика й нарешті сказав: «Цілий сезон, так. Заради грошей. Так. Аби мати що їсти. Так. Але я не можу їсти, чуєте? В мене хворий шлунок. А тепер, коли сезон скінчився — ні! Ні!» Він обвів очима стіл, потім знову глянув на бика й ще раз сказав «ні», а тоді опустив голову на груди, притиснув серветку до уст і довго сидів так, нічого не кажучи, і бенкет, який розпочався так добре і мав стати взірцем веселощів і дружніх розваг, скінчився невдало.