Чорний замок Ольшанський

Сильвестр раптом сів поруч зі мною і витягнув сигарету.

— Ну, а ці, ці — добрі до людей. І дивуюся я, де це ти, лісник і, видно, добрий єгер, дві такі рідкісні породи роздобув? Бо в Мінську мені зустрічати не доводилося.

— Вдалося дивом, — господар помітно полагіднішав.

— І справді, диво дивне. Таких брудастих[37], як ваш Вітер, мені не доводилося бачити. А Вар! Це ж стег-хоунд, або оленячий гончак. У минулому столітті навіть Сабанеев Леонід Павлович (а він полювання і собак знав, як ніхто, і я скоріше богу чи самому собі не повірю, ніж йому) налічував у Англії — і тільки в Англії — всього дванадцять зграй.

— Ну, може, з тих часів розвелися.

— І те може бути. Тільки от він занадто рослий для стег-хоунда. Чи не пов'язали колись когось із його предків з гончою святого Губерта? Як він, злий, млявий, в'язкий? Голос низький, сильний?

— Все це є. А зріст? — Він уже зовсім відтав. — Може, акселерація не тільки серед людей іде.

— А де ж все-таки старий?

— Прийде. З ним на цей «вечірній обхід» завжди мій Горд ходить, ньюфаундленд. Навіть притягне на випадок чого.

— Е, та у вас тут чистопородна псарня.

— Та ще Джальма, лягава, хорт по-нашому. — І раптом пильно подивився на мене. — А ви часом не з лягавих?

— Часом не з лягавих… Мені тут правду з убивством вашого Юліана встановити треба. Бо дуже це в'яжеться з деякими темними ділами. І під час війни, і тепер.

— А яка користь? Повісили ж убивцю. Не допомогли йому ні апеляції, ні касації. Ні на кому вже тієї помсти вимістити не можна… Та й дід мало що вам сказати може. Став зовсім як дитя мале. І говорить — мало що зрозуміти можна. А під час війни — провідник у партизанів. А вже під сімдесят йому було. І дочка, жінка моя, партизанила. А дід уже й тоді був горем зігнутий та бідою битий. А зараз ще гірше… О, та он він і йде… Самі побачите.

Садом наближався до нас з ескортом з двох собак дуже високий (хоч і зігнутий трохи), дуже худорлявий і дуже старий чоловік. Ішов, тягнучи ноги і глядячи в нікуди.

Сів поруч з Сильвестром на приступку, не привітався, може, навіть зовсім не помітив чужого. Дивився в ніч вицвілими очима. А зовсім сиві вилоподібні вуса (точнісінько перевернута догори ногами «іжиця») відтіняли випнуту ніби од віковічної кривди нижню губу й неголене підборіддя, а потім спускалися майже до середини грудей.

— Тут, батьку, до тебе… Щодо Юліана… подробиці чоловік хотів би знати.

Старий сидів з кам'яним лицем.

— Треба хоч те-се згадати, батьку. Добрий, видно з усього, чоловік.

— Усі… всі люди добрі, — ніби в трансі або в маренні тихо почав старий, — і ось таке. Юліан… синок… Про життя твоє думав… на смерть послав… Надто вже лагідний, років на чотири старший… І щербатий, як Юліан… двох передніх… Лісничим аж у Тешин, під самі… чехи… Документи… Початкова школа. Триста злотих… У лісі… Застрелений… Револьвера нема… І стара моя потім чахла-чахла, та й померла.

І раптом його обличчя скривилося, як від плачу, хоч очі були сухі.