Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Через шість років наші діти підуть до школи, — мріє Світлана.
Я стою перед дзеркалом і зав’язую на шиї італійську краватку. Обертаюся. Дивлюся на її великий живіт, немов дитина в очікуванні фокуса. Усміхаюся. На душі відчувається якесь дурне щастя. Мені байдуже, що сьогодні скаже мені Догмазов і його приятель з адміністрації президента. Бог з ними. Вибір зроблено. Життя саме пхає мене до лев’ячої пащі із золотими зубами. Золото м’яке, але навіть воно здатне проколоти наскрізь, якщо гостре, та вибити мізки, якщо у зливках.
Уночі я будував логічні ряди: мовчання — золото, мовчання — знак згоди, нафта — чорне золото, цукор — біла смерть. Безсоння ввело мене в якийсь дивний стан. Якби це було позаминуле століття, я провів би темну пору доби на самоті за карточним столиком. Розкладав би пасьянс і попивав шампанське.
— Ти ж сьогодні швидко повернешся? — запитує Світлана.
— Поки що не знаю.
— Ввечері прийде Жанна, — з обережністю повідомляє вона.
Я бачу краєчком ока, як вона насторожується в очікуванні моєї реакції.
— Гаразд, — несподівано для самого себе кажу я.
Аромат парфумів, залишений Жанною з Об’їзної, зберігся у моїй пам’яті. Здається, я навіть сумував за ним. А тут ще й репортаж про життя проституток в одній із газет. Хоч бери сідай та плач! Життя здатне штовхнути людину на що завгодно. От і мене життя в образі Догмазова штовхає туди, куди б я сам навряд чи пішов. Виходячи з цього, Жанну на Об’їзну також вивело життя у чиїйсь подобі. А, можливо, що саме життя. Брак грошей, беспросвітні злидні.
— Де вона живе? — цікавлюся я, порівнюючи смарагдову краватку з темно-зеленою сорочкою та темним, але не чорним піджаком.
— З мамою на Борщагівці. В однокімнатній квартирі.
Я так і думав.
— Що ти вдягнув?! — У Світланиному голосі відчай. — Ти ж не в театр збираєшся! Це туди треба вдягатися в нудне чорно-біле вбрання! Ти ж по телевізору бачив президента і його оточення!
Дійсно бачив! Згадую без жодних проблем. Справді, безколірне оточення, безколірні костюми. Я теж мушу стати безколірним, щоб не викликати ні в кого ні відчуття небезпеки, ні роздратування.
Як легко вдягати білу сорочку, чорну краватку і сірий костюм. Добре, що в мене все це є. Костюм придбав колись, щоб одягти на похорон. Відтоді й вдягав його тільки на похорони. Кілька разів.
96
Київ. Грудень 2015 року.
Незвично підніматися чорними сходами, що в будинку на Десятинній. Та ні, тут чисто, але немає жодної килимової доріжки і нормального освітлення. Просвіти вузькі, повітря важке. Попереду йде Коля Львович.
Зупиняємося на моєму поверсі. Я задираю голову і бачу відеокамеру, націлену на дерев’яні двері з бронзовою ручкою.
Коля Львович багатозначно дивиться на мене. Потім ключ прослизає у шпарину. Неголосне клацання — і двері відчиняються.
— А де вона зараз? — цікавлюся я, розуміючи, що ввечері ніхто медогляд не проходить.
— Ми розшукали її шкільну подругу з Донецька. Зробили так, що саме сьогодні ввечері вона проїздом у Києві. Зараз сидять у ресторані.
Квартирка в Майї не дуже. Кухонька, комора, маленький хол і спальня. На перший погляд усе стерильно. Принаймні на кухні. Перш за все заходимо туди.
Коля Львович вмикає всюди світло. Я зазираю в холодильник. Мені цікаво, чим вона харчується. Літрова банка солоних огірків, літрова банка помідорів, у дверцятах півпляшки горілки «Nemiroff», пепсі-кола. У найнижчому ящику для овочів чорна редька та буряк.
Озираюсь, щоб поділитися міркуваннями з головою адміністрації, але він десь зник. Зазираю до ванної кімнати. Цілковитий мінімум. Мило і звичайний болгарський шампунь. Дуже дивно, як для дружини олігарха!
— Пане президенте! — гукає мене Коля Львович, визираючи зі спальні. — Підійдіть-но сюди!
У спальні півтораспальне ліжко, яке впирається у стіну, під протилежною стіною — письмовий стіл. У куті — телевізор на тумбі.
— Ну й що? — запитую я.
Коля Львович ловить мій погляд і спрямовує його на стіну над ліжком. Там у рамці під склом якась незрозуміла кольорова фотографія. Спочатку я розумію, що на ній багато червоного кольору, але є ще й сріблясті лінії. Але сфокусувати свою увагу чомусь не виходить.
— Ну що там? — ліниво цікавлюся я.
— Хвилинку! — Коля Львович знімає туфлі, вилізає на ліжко і знімає зі стіни фотографію. Простягає її мені.
Світло у спальні слабке і, здається, тремтить.
Я йду з фотографією на кухню й кладу її там на столик. Нахиляюся. У роті виникає смак крові. Як у дитинстві, коли порізаний палець першим ділом засовуєш собі в рот.