Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Ми не будемо довго його тут тримати, — повідомляє на завершення нашого візиту лікар. — Ще днів зо три, і, якщо біль вщухне і впаде температура, переведемо назад.
Мама погоджується і суне троячку лікареві в кишеню халата.
— Красно дякую, — втішається вона. — Бо я сильно злякалася. Думала, що переломи...
98
Київ. Вересень 2004 року.
Я навіть не знаю, як змалювати цей дивний і водночас важкий стан, коли жодна думка не обмірковується до кінця, коли голова перетворюється в емальовану миску, над якою встановили допотопну м’ясорубку. До цієї м’ясорубки жбурнули цілком логічні, чітко і вербально позначені побоювання й здогади. Потім перемололи, але в миску, вірніше, в мою голову, нічого не потрапило.
«Ні, — міркую я. — Я зателефоную до нього і попрошу зачекати до народження близнюків...»
I от я дзвоню Догмазову, розповідаю йому про найближчі сімейні плани.
— Гаразд. — У його голосі відчувається цілковита байдужість. — Працюйте поки що там само. Якщо знадобиться, я вас знайду.
I я подумки поставив хрест на моїй міністерській кар’єрі. Тепер сиджу і дивлюсь на свій робочий стіл, з яким уже розпрощався. Я навіть не знаю, що маю тепер робити.
— Сергію Павловичу. — В кабінет зазирає Нілочка. Оченята світяться. На ногах нові туфлі й блискучі колготи «кольору шампанського». — Можна до вас на хвилинку?
Я не заперечую. Мені потрібно відволіктися.
Нілочка присідає навпроти.
— Сергію Павловичу, — щебече вона. — В мене у п’ятницю новосілля... Благаю вас... Приїдьте... Без вас це не буде свято... Це ж ви...
— А де купила? — запитую я.
— На Севастопольській площі.
— Однокімнатну?
— Ні, — радісно хвалиться вона. — Дві кімнати... Пощастило!
— Нехай тобі щастить і надалі! — Я цілком відвертий у своїх словах.
— Поки я поруч з вами, буде щастити! — впевнено бринить її голосок.
— Звідки така впевненість?
— Я ходила до ворожки.
День промайнув швидко. Після розмови з секретаркою та двох бесід з колегами я покірно повертаюся до виконання обов’язків замміністра. Дивно, що ніхто, навіть Нілочка, не помітили, що добру половину дня я був як порожня трилітрова банка, з якої вилили все, що було там раніше, а нічого нового не залили.
— Ну як? — зустрічає мене запитанням Світлана.
— Ніяк, — зітхаю я. — Пообіцяли зателефонувати. Нам слід обміркувати дату вильоту.
— Лікар сказав, що найпізніше — через тиждень. Потім буде небезпечно.
«От і добре, — думаю я. — Не києм, то палицею. Міністр усе знає про майбутні пологи Світлани. Гадаю, що проблем не буде».
99
Київ. Грудень 2015 року.
Дивно все це, але останнім часом я очікую нагоди повечеряти разом з Майєю як можливості розслабитись і відчути себе простою людиною, яку не обтяжують різноманітні проблеми. Саме людиною, а не чоловіком. Чоловіком поруч із нею я себе чомусь не відчуваю. Чи, може, не відчуваю її жінкою. Вона для мене людина, яка несподівано стала приємним співрозмовником. Мені так довго й нудно її нав’язували, вірніше, її непомітне сусідство нав’язували мені досить помітно. Хоч я зараз і звик до неї, але однаково подеколи дивлюсь на неї підозріливо, обережно. Добре, що вона цього не помічає. А коли й помічає, то все одно мовчить і не реагує. Адже це найшляхетніший різновид реакції — не реагувати.
Ми знову вечеряємо. Нам знову прислуговує здається-Зоя. Від цієї білявки в білому фартушку, як і раніше, пахне гарними парфумами. Сьогодні четвер, і зовсім випадково у нас вийшов рибний вечір. Філе сьомги, салат із креветок і крабів, солянка з осетром і чудове біле вино.
— Я іноді буваю не права, — говорить Майя, обсмикуючи жакетик смарагдового кольору, надітий на блузку бордового кольору.
— Усі бувають, — заспокоюю її я.
— Та ні, я про конкретне... Можемо сьогодні випити кави в мене...
Я збентежений. У моїх очах те саме, що й у голові.
— Тоді в мене не було ні кави, ні кавоварки. Але зараз усе є.
Я охоче погоджуюся. І дізнаюся про архітектуру цього будинку дещо нове. Ми сходимо поверхом нижче, заходимо в невеликі двері, що праворуч, і опиняємось у службових приміщеннях. Проходимо через кілька кімнат, повз цілий ряд пральних машин і шафок із безліччю шухляд. Виходимо через інші двері та опиняємося на вже знайомих мені сходах «чорного входу». Піднімаємося одним поверхом вище і зупиняємося біля дверей її квартирки.
Сідаємо на кухні. Тут приємно тісно, тут вузьке й невисоке віконце. Крізь нього можна побачити вогні нічного Подолу. Під підвіконням — три чавунних ребра батареї. Від них йде тепло. Кавоварка «Сіменс» гурчить і починає плюватися свіжою кавою. Аромат наповнює приміщення.