Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.
— Хто підірвав?
— Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.
— Чеченці?
— Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не судився, бо буде гірше.
— Погрожував?
— Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.
— Хто це, вони? Чеченці?
— Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це Вовчик підірвав. Викликали на допит і забрали обох.
Я спробував укласти в голові отриману інформацію. Значить, ці придурки примудрилися погрожувати по телефону якомусь прибалтійцю, а того врешті підірвали. Гарна ситуація. Не знаю, коли б я, не дай Боже, був ментом, мабуть, теж не сумнівався б. Хай їм чорт! Ще не вистачало.
— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте! Їх треба витягати!
— Розумію, — сказав я і збрехав. Бо насправді не був певен.
Чи це не самі хлопці насправді організували вибух? Хоча навряд чи. Не їхній стиль.
— Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте: коли їх не витягти, вони ж не мовчатимуть. Вони почнуть там розповідати…
А оце вже їхній стиль. Шантаж, підставки та погрози. Фірмовий, гуманоїдівський. Де вони взялися на мою голову, га?
— Славо, ти не кіпішуй. Кажи мені правду, вони точно не мають відношення до цього?
— Сергію Миколайовичу, крий Боже! Що ви!
— Вірю. Зачекай. Давно їх забрали?
— Годину тому Сашко дзвонив, казав, що чекає під відділенням міліції на Вовчика, а той все не виходить. А потім і сам пропав.
— Зрозуміло.
Манери наших славних правоохоронців я знав — викликати на допит, як свідка, і тут–таки закрити, як підозрюваного, це як Отченаш. І зазвичай це робиться у п’ятницю, щоб мати два вихідних для роботи із затриманими у райвідділку. Чорт, сьогодні ж саме п’ятниця!
— Славо, сьогодні ж, здається, п’ятниця?
— Так, а що?
— А те, що завтра вихідні, і доба закінчується тільки в понеділок.
— Яка доба?
— Та сама, на яку затримують без ордера. Вихідні не зараховуються!
— Та ви що!
— Я не що — це ви що! Ідіоти! Самі не розумієте, хоч би людей питали. Якого чорта іти до ментів у п’ятницю?!
— Сергію Миколайовичу, як же так? — голос Славка перетворився на мекання.
— А отак! Дебіли! Ви взагалі думаєте, коли щось робите?
Він промекав щось нерозбірливе.
— Славо, ти, сподіваюся, не збираєшся зараз їхати до ментів?
— Ні, Сергію Миколайовичу.
— Так, слухай мене. Зараз же мотай до лікарні та лягай з будь–яким діагнозом. Сиди там, як миша, і не вилазь до понеділка. Зрозумів? Телефон візьми з собою, але ні на чиї дзвінки не відповідай. Крім рідних і близьких. Зрозумів? Нікому ні слова.
— Зрозумів. Але…
— Без «але». Бігом до лікарні, дай їм грошей і лягай туди мертвим. А я тим часом займуся хлопцями.
— Добре, я ляжу, а коли…
— Не знаю коли. Твоє діло — не сісти до них третім. Все, валяй. І раптом що — дзвони мені.
Я дав відбій і не втримався від того, щоб присвиснути. Мало мені було сьогодні — сварка з Сапулою, розподіл майна з дружиною, не вистачало тільки вбивств та арештів.
Тепер нарешті комплект.
Під час мітингу на Європейській площі в Києві, який транслювався на інші майдани в Україні, Ющенко зазначив: «Хотів би сказати окремі «компліменти» до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Ґій Ґонґадзе і багатьох–багатьох добрих людей України!» Під час виступу відчувалося, що Ющенко ще не повністю одужав. На обличчі залишилися сліди набряків, і частина обличчя не рухалася. Ющенко пив воду та витирав чоло.