Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.
Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: «Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили». «Ну, багато — не багато, а дещо бачив», — скромно відповів я. «От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?». — «Поганих картин у музеях не виставляють», — спробував викрутитися я. «Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі — це одне, а добрі — це інше».
Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?
Я у свою чергу теж спробував бути простішим: «Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?» — «Був». — «Дев’ятий вал» Айвазовського бачив?» — «Бачив». — «Ну й що скажеш?» — «Пиздець», — не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, — підсумував я. — Є пиздець, значить добра картина, а нема — просто стара».
З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у -ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису -
книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.
А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».
Оце так! Я ще раз перечитав запис — може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї — яка ж тут користь, якщо воно подобається?
Скільки живу — нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по–справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.
Ну–ну.
А от іще: «Живу, як у казці «Рукавичка». Семеро в кімнаті — мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь — Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».
Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть — і молодь знімає одну на всіх — це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись — адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут…
Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.
Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події. І це, мабуть, справедливо.
Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.
— Слухаю.
— Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, — повідомив телефон голосом Славка–гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.
— А коли це у вас не було проблем? — іронічно поцікавився я. — От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.
— Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.
— Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні? Фантастичні?
— Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закрили.
— Як це, закрили?
— Ну, в міліції. В тюрму.
— За що? — вихопилось у мене якось по–дитячому.
— За вбивство, — прорипів Славко своїм безбарвним голосом.
— За що–о–о–о?
Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.