Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Тож рано чи пізно, але на Волині мала з’явитися українська національна збройна сила, яка б узяла під захист місцеве населення від пограбування та нищення окупантами. Правда, шлях до її створення виявився дуже довгим і складним. Цей шлях, що його пройшла ОУН(Б) від заперечення в 1941–1942 рр. необхідності за умов фашистського тотального терору партизанської боротьби до створення навесні 1943 р. Української повстанської армії і проведення бойових дій на протинімецькому фронті, добре відстежується, зокрема, у матеріалах свідчень Михайла Степаняка.

Останній був одним із провідних діячів бандерівського руху, автором проекту «Організація органів державної влади» Самостійної України, з кінця 1941 р. — членом Центрального проводу ОУН, учасником 1-ї, 2-ї, 3-ї конференцій ОУН (терміни їх проведення відповідно кінець вересня — початок жовтня 1941 р., березень 1942 р., лютий 1943 р.) та Третього надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), на яких і стався поступовий перехід ОУН(Б) до нового бачення ситуації, що склалася на фронтах Другої світової війни.

Серйозні дослідники історії ОУН і УПА сьогодні вже зі скептицизмом ставляться до популярної за радянських часів версії про те, що у створенні української національної збройної сили з метою проведення боротьби проти радянських партизанів була зацікавлена німецька влада і що саме за її підтримки та з її санкції виникла УПА[348].

Проте ще й досі серед них точаться суперечки з приводу того, що стало головним у прийнятті рішення ОУН(Б) про її створення: чи необхідність зважати на зростаючий стихійний антифашистський опір населення північно-західного регіону України і намагання, яке виявляли окремі керівники місцевих оунівських організацій, якимось чином захистити його від німецьких зловживань у підвладних чи підконтрольних їм районах, чи прагнення не допустити розгортання на цих теренах радянського партизанського руху і діяльності польських національних сил, чи, зрештою, потреба мати на завершальному етапі війни власну армію. Бо, як заявляли на вищезгадуваних конференціях деякі з діячів ОУН(Б), «маючи під командою військо, можна було б торгуватися і боротися за самостійну Україну»[349].