Остання подорож Сутіна

Зрадник!

Вона мовчить, але в її очах раптово спалахує щось таке, чого не було раніше. В очах Дебори — зрада. Нарешті їй належиться сатисфакція за всі приниження і відмови. Вона безшумно розвертається і повільно виходить з котельні, немов з його життя, йому ще чутно її кроки безконечними сходами догори, кроки стають щораз тихшими, затихають.

Зрадник!

Це слово відлунює йому в вухах, тільки з минулим нема вже про що вести перемовини, адже він — тут, і не існує нічого іншого, поза полотном і пензлями, решта світу просто зникла. Але медсестра з очима Дебори Мельник, яка в найнижчому поверсі підвалу з котельнею застала його зненацька за забороненим малюванням, не буде бездіяльно чекати і прозвітує про цей випадок керівництву клініки. Кожна зрада тягне за собою наступну зраду, кожна образа породжує нову образу. Так крутиться Земля.

Обличчя доктора Бога спотворює гірка гримаса, губи посмикуються в розчарованій усмішці. Він вигукує, весь переповнений гнівом:

Ах він невдячний! Зрадник! Нащо йому здалося оте малювання? Для чого воно йому? Його ж вилікували! Вилікували! Він зміг би назавжди залишитися в клініці, назавжди! А тепер — нехай забирається геть!

І швидко поставивши закарлючку підпису, він скріплює вигнання Хаїма Сутіна з білого раю. Дві величезні людиноподібні шафи з тупотом вбігають в палату, вони ледь втримують рівновагу від надміру м’язів на ногах. Вони схожі на чоловічків з реклами автомобільних шин, схожі на двох одягнених у біле Бібендумів, руки і ноги яких складені з автомобільних шин, величезні, немов розпухлі, поголені голови, на яких блискають очі — строго дивляться на нього, а тоді розпливаються в усмішці від радості, що їм можна нарешті взятися до роботи.

Вони нагадують художникові походи на зимовий велодром на матчі реслінгу. Він іноді ходив туди в суботу з Ґреґуаром Мішонцем, Бенатовим і Генрі Міллером, часом до них приєднувалася мадмуазель Ґард. Він пам’ятає, як схвильовано дивився на ті гори м’язів, які хапали і м’яли одна одну, почервонілі шиї роздувалися, піт малював на м’язах блискучі дзеркальні поверхні. Щоб краще роздивлятися зчеплені між собою м’язи, Сутін брав зі собою оперний лорнет. Борці увиразнювали червоне людське тіло, і художник був їм за це вдячний. Після боїв він був до краю виснажений, тихо повертався з Ґард у віллу Сера, не спроможний вимовити й слова і тільки пив свій чай з рум’янку.

А тепер вони вбігли до вилікуваного художника, зірвали з нього білосніжне простирадло, вхопили його попід пахви, ривком підняли, поставили на ноги, виволокли в коридор, а тоді потягли вниз по сходах. Йому навіть не треба було перебирати ногами, вони тягнули його геть, роблячи велетенські стрибки, затиснувши однією рукою його під пахвою, а іншою — міцно, немов плоскогубцями, вчепившись за його кисть. Вони бігли тими самими сходами, якими він спускався на свої нічні виправи до котельні, місця гріхопадіння, де він, на своє останнє щастя, натрапив на майже зужиті тюбики з фарбами.